Українська державність: ключові етапи

Одна лінійка для різних епох не працює

Сучасну державу описують через суверенні кордони, громадянство, централізовані інституції та поділ влади. Домодерні політичні утворення жили за іншою логікою: влада могла бути династичною, становою, договірною і розподіленою між кількома центрами. Тому вимірювати Русь або Річ Посполиту лише моделлю XXI століття — анахронізм^[1].

Звідси два однаково хибні спрощення. Перше проголошує кожну державу на сучасній території України «українською». Друге визнає державою лише модерну національну республіку й оголошує всю попередню історію «бездержавною».

Умовна, а не безперервна хронологія

Лекція пропонує читати традицію через кілька різних форм: Русь і Галицько-Волинське князівство; політичні інституції руської спільноти у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій; козацьку державу Військо Запорозьке; УНР, ЗУНР та Українську Державу 1917–1921 років; радянську Україну з формальними республіканськими інституціями, але без повного суверенітету; незалежну Україну від 1991 року^[2].

Між цими формами були розриви, зміни еліт, територій і політичних систем. «Традиція» тут означає історичну пам’ять, досвід інституцій та повторне формулювання права на самоврядування, а не юридичну тотожність усіх цих утворень.

Русь: початок із застереженням

Русь не була модерною українською національною державою. Вона була династичною і багатоетнічною, а її землі виходили далеко за межі сучасної України. Водночас Київщина, Чернігівщина й Переяславщина становили її політичне ядро, а руські еліти пізніших століть апелювали до цієї спадщини. Саме тому Русь можна вважати умовним початком української державної традиції, не привласнюючи їй сучасну національну ідентичність^[5].

Річ Посполита — не порожня пауза

Входження українських земель до Литви та Польщі не дорівнювало ані повній незалежності, ані зникненню політичної суб’єктності. У становій Речі Посполитій руська шляхта брала участь у сеймах і місцевому самоврядуванні, жила за окремою правовою традицією та зберігала пам’ять про Русь^[4]. Книжка Віталія Михайловського про «наших королів» нагадує: домодерний підданий міг вважати своїм володарем короля багатонаціональної держави, не перетворюючи її на національну Україну.

Два Війська Запорозькі

Назва Військо Запорозьке може приховувати різні інституції. Козацька держава під владою гетьмана — Гетьманщина — мала полково-сотенний устрій і охоплювала значну частину Центральної та Лівобережної України. Військо Запорозьке Низове означало Запорозьку Січ із її землями на Нижньому Дніпрі. Це пов’язані, але не тотожні політичні організми^[3].

Як зникла Гетьманщина: ліквідація автономій

Козацька державність не «розчинилася» сама собою — її цілеспрямовано ліквідувала Катерина II. 1764 року скасовано гетьманство, а функції влади перебрала Малоросійська колегія; 1775 року маніфестом імператриці зруйновано Запорозьку Січ (у червні 1775-го російські війська оточили й знесли Січ), протягом 1781–1783 років демонтовано полково-сотенний устрій Гетьманщини. Це була не низка окремих епізодів, а системна централізаторська політика: скасування регіональних автономій по всій імперії, включно з правами балтійських (остзейських) провінцій, за програмою «адміністративної уніфікації», яку сама Катерина проголошувала ще в інструкції 1764 року^[6].

Ідеологічне обрамлення цієї уніфікації сучасники й пізніші автори пов’язують із європейським Просвітництвом. Катерина листувалася з Вольтером і позиціювала себе «просвіченою монархинею», а у Франції тоді тривала консолідація держави через ліквідацію регіональних вольностей — цю модель абсолютистської уніфікації вона переносила на Російську імперію^[7]. Це радше інтерпретація, ніж пряма причина: історики пояснюють ліквідацію автономій насамперед прагматикою імперської централізації (по війні з Туреччиною та повстанні Пугачова), але саме листування Катерини з Вольтером — задокументований факт, що робить культурне зближення з Просвітництвом цілком реальним.

Модерна держава і 1991 рік

Держави Української революції першими відповідали модерному національному розумінню української держави. Їхня поразка не стерла самого проєкту. Радянська Україна мала територію, конституцію й органи влади, але ключові рішення ухвалював союзний центр, тому називати її повністю суверенною державою некоректно.

1991 рік означає появу сучасної незалежної України, а не першу в історії спробу українського державотворення. Міф про «державу, подаровану після розпаду СРСР», працює лише тоді, коли з історії прибрати Русь, руську політичну традицію, Гетьманщину та держави 1917–1921 років.