«Київської Русі не було» — розбір міфу

Міф

У вуличному диспуті російський співрозмовник формулює поширену тезу: «Київська Русь» — це штучна назва часового періоду, яку історики вигадали на початку XIX століття, а отже, держави з такою назвою не існувало^[1]. Звучить як викриття «української вигадки», але насправді тут складено докупи три різні твердження, кожне з яких треба розглядати окремо.

Перша підміна: термін проти держави

Те, що термін «Київська Русь» — пізній, цілковита правда. Сучасники називали свою державу просто «Русь», а «київською» її стали означати історики XIX століття, щоб відрізнити від пізніших політичних центрів. У термін навіть можна тицьнути пальцем: його ввів Михайло Максимович — перший ректор Київського університету — у праці 1837 року, назвавши так період з IX по XIII століття на тій підставі, що центр прийняття рішень був у Києві, а самі сучасники й документи звали державу просто «Русь»^[8][9]. Тобто «Київська Русь» — від початку умовна назва періоду, а не самоназва держави. Але назва й об’єкт назви — різні речі: те, що класифікаційний термін з’явився у XIX столітті, не означає, що середньовічної держави з центром у Києві не існувало^[2]. За такою логікою довелося б «скасувати» і Візантію, і Священну Римську імперію — обидва терміни теж пізні.

Друга підміна: легенда про заснування проти існування держави

Другий хід — звести всю історію Русі до легенди про її заснування. Розповідь про призвання Рюрика справді походить лише з одного джерела — «Повісті врем’яних літ» — і не підтверджується паралельними джерелами; подібні сюжети «покликання на владу» трапляються в багатьох європейських народів, тому історики цілком обґрунтовано вважають це літописною легендою^[3].

Але це твердження про метод, а не про існування держави. Подія стає історичним фактом лише тоді, коли її підтверджують незалежні паралельні джерела; одна літописна легенда таким підтвердженням не є^[4]. Визнання того, що легенда про Рюрика — легенда, не робить державу Русь неіснуючою: її засвідчують зовсім інші, незалежні від «Повісті» свідчення — візантійські, арабські та західноєвропейські. Цей поріг верифікації цілком конкретний: за паралельними джерелами надійно засвідчені лише Ігор та його наступники (Ольга, Святослав), тоді як усе, що «Повість» розповідає до Ігоря, лишається легендарним^[7]. Опонент же робить протилежне: оголошує легендою саму державу, користуючись тим, що співрозмовник не розрізняє ці рівні.

«Династія Рюриковичів» — теж пізня назва

Із легендою про Рюрика змикається ще один звичний штамп — «династія Рюриковичів». Тут спрацьовує та сама плутанина назви й об’єкта, що й із «Київською Руссю». Що якась князівська династія справді існувала — поза сумнівом: літопис чітко простежує, хто чий батько й син. Але що ця династія називала себе «Рюриковичами» — пізніша конструкція. Самого словосполучення «династія Рюриковичів» у «Повісті врем’яних літ» немає взагалі^[10][11].

На це вказує й непрямий, але промовистий доказ — статистика імен у самому княжому роді. Якби рід вів себе від Рюрика, ім’я засновника мало б бути почесним і частим. Натомість князів на ім’я Рюрик за всю історію — лише три-чотири, від сили п’ять, тоді як Володимирів, Олегів та Ігорів — безліч^[10][11]. Непопулярність імені засновника — аргумент проти того, що рід усвідомлював себе «Рюриковичами»; саму назву йому приписали значно пізніше^[10]. Тобто й тут опонент видає пізній ярлик за стародавню самоназву — точно так само, як із «Київською Руссю».

«П’ять Русей» і вигадана «Новгородська Русь»

Дзеркальний бік міфу «Київської Русі не було» — спроба, навпаки, розмножити Русі: мовляв, була Новгородська Русь, Київська, Московська, ще й «кольорові» — Біла, Червона, Чорна. Звідси й типове запитання росіянина: чому ж тоді ось у такому-то літописі «Руссю» зветься Новгород чи Володимир-на-Клязьмі?

Схему «п’яти Русей» сконструював Василь Татіщев у XVIII столітті: нібито існували Новгородська Русь зі столицею у Великому Новгороді, Мала зі столицею в Києві, Біла в Ростові, Червона в Червні та Чорна^[12]. Але сам Татіщев писав це не з літописів, а з пізніх німецьких та польських географів — і навіть зазначав, що, наприклад, «Чорна Русь» у давньоруських джерелах не згадується. З цих п’яти лише Червона Русь — реальна історична назва: так звалися міста, що нині на південному сході Польщі (Холм, Белз)^[17]. А от «Новгородська Русь» у джерелах відсутня цілковито: словосполучення немає в жодному літописі — це кабінетний термін, винайдений істориками заднім числом^[17]. Тут спрацьовує той самий прийом, що й із «Київською Руссю»: пізню класифікаційну назву видають за середньовічну реальність.

Що насправді означала «Русь»: аналіз літописів

Щоб не сперечатися навмання, варто звернутися до того, як саме слово «Русь» уживається в самих літописах — і це зробили російські історики, яким опонент за визначенням довіряє більше. Володимир Кучкін (Інститут російської історії РАН) проаналізував роботи дослідників від Татіщева до сучасності й показав: оскільки літописання велося в різних центрах — Лаврентіївський, Іпатіївський, Троїцький, Новгородський списки, — то й розуміння Русі різнилося і від місця (просторова динаміка), і від часу написання (часова динаміка)^[13].

Поєднавши обидві динаміки, російські дослідники дійшли висновку, протилежного імперській міфології: розуміння Русі з часом не розширювалось, а звужувалось. У IX–XII столітті «Русь» — це територія сучасної Північної України (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина), а до XII–XIII століття — переважно сама Київщина^[14]. Інша дослідниця, що намагалася знайти в джерелах «широке» розуміння Русі, порахувала: три основні списки вживають слово «Русь» 717 разів, і лише чотири з них тлумачаться широко^[15]. Тобто поодинокі цитати, де «Руссю» зветься Новгород чи Залісся, — статистичний виняток, який профан вириває з контексту, а фахівець бачить як рідкісне відхилення від норми^[15]. Сам же міф «усі ми Русь» має конкретне джерело — «Синопсис» Інокентія Ґізеля другої половини XVII століття, звідки його тиражувала вся подальша імперська й радянська історіографія^[16].

Донаукова доба: чому Татіщеву й Карамзіну не можна вірити буквально

За цим стоїть і методологічна заувага. Історія як наука постала лише в першій половині XIX століття — після праць німця Леопольда фон Ранке, який заклав критику джерел і роботу в архівах як основу ремесла. Усе, що писали до того — Татіщев, Ломоносов, Карамзін, — належить до донаукової доби: автор брав документи, складав їх докупи й робив власні висновки, не перевіряючи критично^[18]. Тому посилатися на «п’ять Русей» Татіщева у XXI столітті — те саме, що звірятися з алхіміком замість хіміка.

До держави: коли археологія не підтверджує літопис

Корисно бачити й нижню межу — що було до Русі. «Повість временних літ» перелічує 14 племінних об’єднань (сім із них — на території сучасної України), але на археологію цей перелік не лягає: тут простежуються лише дві культури — роменська й волинцівська, у які літописні поляни, древляни, волиняни, уличі вписуються разом, а сіверяни окремо^[19]. Те, що було до Русі, історики реконструюють через поняття «вождівство» (chiefdom) — соціологічний конструкт ХХ століття, проміжну ланку між племенем і ранньою державою, перенесений зі студій племен Тихого океану^[20]. Це ще раз показує: і «Русь», і її передісторія — предмет реконструкції за джерелами, а не готова етикетка, яку можна просто наклеїти на сучасну Росію.

«Перша столиця Русі» — хибно поставлене питання

Окрема пастка ховається вже в самому формулюванні «яка перша столиця Русі». Поняття «столиця» — реалія раннього Нового часу: до XVI–XVII століть такого поняття в Європі не існувало взагалі, ранньосередньовічна держава через «столицю» не описувалася (Мадрид, наприклад, став столицею Іспанії лише за Філіпа II)^[6][23]. Тож вимагати «першу столицю» від держави IX–X століть — це накладати пізню категорію на епоху, якій вона чужа. Хибно поставлене питання не доводить «неіснування» Русі — воно лише виказує анахронізм самого опонента.

Це не лише полемічний аргумент, а й позиція української академічної науки. Новітнє багатотомне видання «Україна. Нариси історії» (Інститут історії НАН України, від 2023) у приміточці на сторінці 301 прямо фіксує: терміна «столиця» давньоруські джерела — ні літописи, ні інші — не знають^[21]. Те саме показав і російський медієвіст Александр Назаренко в доповіді «Была ли столица в Древней Руси» на московській конференції «Столичные и периферийные города Руси и России…» (грудень 1996): єдиний близький вислів — Іларіонове означення Києва як «першопрестольного матерограда», але й воно просто калькує грецьку церковну формулу для головних («першенствуючих») кафедр, а не описує політичну столицю^[22]. Тобто Київ був не «столицею», а центром прийняття рішень і духовним осердям — місцем кафедри митрополита; саме за цей статус, а не за абстрактну «столичність», і билися князі. Цей статус Київ утратив лише після монгольського вторгнення, коли митрополит виїхав із міста^[23].

Дзеркало: Андріївський прапор

Найвиразніше подвійний стандарт видно, коли той самий «джерельний» критерій повернути проти опонента. На прохання пояснити Андріївський прапор у себе за спиною — чому він названий на честь апостола Андрія Первозваного і яке відношення Андрій має до Росії — співрозмовник відповіді не має^[5].

А відповідь показова: зв’язок апостола Андрія з Руссю походить рівно з тієї ж «Повісті врем’яних літ», яку опонент щойно відкинув, — з легенди про мандрівку Андрія вгору Дніпром і благословення пагорбів, де постане Київ. Російська імперія зробила Андріївський хрест основою військово-морського прапора, спираючись на цю саму літописну легенду. Виходить, той, хто вимагає «книжкового» підтвердження для Київської Русі, сам тримається за легенду — щойно вона працює на потрібний наратив.

Підсумок

Теза «Київської Русі не було» тримається не на джерелах, а на трьох послідовних підмінах: пізній термін видають за відсутність держави, легенду про заснування — за всю історію Русі, а власну легендарну символіку при цьому залишають поза критикою. Розрізнивши термін, легенду й державу, бачимо, що жодного «викриття» немає — є лише риторичний прийом.