Підрив ДніпроГЕС 1941 року: хто і навіщо

Міф: «ДніпроГЕС підірвали німці»

За радянських часів офіційна версія була однозначна: найпотужнішу на той час гідроелектростанцію Європи зруйнували нацисти. Цю брехню Москва відстоювала десятиліттями й навіть намагалася закріпити на Нюрнберзькому процесі, перекладаючи провину на Німеччину^[1]. Насправді ж підрив 18 серпня 1941 року здійснили радянські війська — за наказом, підписаним особисто Сталіним. Німці справді підірвали станцію, але окремо й пізніше — восени 1943 року, відступаючи (тоді вони заклали понад 200 тонн вибухівки й по п’ять авіабомб у кожну турбіну). Два різні підриви радянська пропаганда злила в один і приписала ворогові.

Що сталося насправді

13 серпня 1941 року Сталін і начальник Генштабу Борис Шапошников надіслали шифрограму: руйнування дозволене «у разі крайньої потреби». А 17 серпня Державний комітет оборони ухвалив постанову про евакуацію та підрив ДніпроГЕС — Гогун знайшов цей документ за підписом Сталіна в московському архіві^[1]. Наказ передбачав демонтаж обладнання, а насамкінець — зруйнувати міст через аванкамеру, міст через шлюз і «підірвати у двох місцях тіло основної греблі, не менш як три прольоти в кожному місці».

Виконували підрив армійські підривники Червоної армії, а не НКВД — це другий поширений міф. Керував роботами військовий інженер першого рангу Борис Епов, який прилетів із Москви 15 серпня з двома асистентами; безпосередньо мінували й підривали греблю офіцери 545-го окремого саперного батальйону (молодші лейтенанти Бедняков, Осипов, Афанасьєв)^[1]. У наказі Сталіна й у слідчій справі — самі військові та господарники, жодного чекіста. Полк, що охороняв об’єкт, на початок війни вивели зі структури НКВД і підпорядкували Червоній армії.

Мінування провели поспіхом — фактично за неповну добу, коли підходили німецькі війська; про завчасну підготовку (третій міф) не йдеться. Епов заклав 20 тонн вибухівки й, за його ж словами, вирішував «на око». Вибух вирвав ділянку греблі завдовжки 175 метрів — тому й ринув потужний потік.

Скільки насправді загинуло

Тут починається найделікатніша частина. У публіцистиці кочують цифри від 20 тисяч до 100 тисяч загиблих — переважно мирних мешканців, нібито змитих «цунамі» заввишки 25–30 метрів. Проте жодна з цих цифр не підтверджена свідченнями чи розслідуванням, і сама Вікіпедія це фіксує^[2].

Дослідник із Запоріжжя Володимир Лінніков проаналізував креслення греблі та фотографії й показав: вода піднялася приблизно на 5,5 метра (немало, але не «цунамі»), а пролом склав 175,5 × 21,2 м^[2]. Хвиля розсіювалася в широкій долині річки; місцеве населення було звикле до сезонних паводків і в низинах не селилося. Фотографій тіл чи поховань немає — попри те, що німецькі військові кореспонденти ретельно документували все, що могли використати в пропаганді.

За оцінкою Гогуна, загинули десятки, щонайбільше близько 200 осіб — і це були червоноармійці та партизани, а не мирні жителі. Частина бійців 274-ї дивізії лишалася на правому березі, коли Епов надто рано підірвав перший міст; саме за це його заарештували (згодом звільнили — жодного покарання й жодної нагороди за операцію не було). Документованих мирних жертв — нуль.

Звідки взявся міф про десятки тисяч

Цифру запустили не радянські, а нацистські пропагандисти: у березні 1942 року берлінська ілюстрована газета вмістила картину підриву з юрбами біженців, що гинуть на греблі, — сцену, якої фізично не могло бути^[2]. Звідти пішла й «кругла» цифра 3 000, що згодом розрослася в мемуарах до десятків тисяч. Її закріпила книжка емігранта Федора Пигідо («Велика Вітчизняна війна», під псевдонімом Правобережний), на фантазіях якої частково побудував свою відому працю «Жнива розпачу» канадський історик Карел Беркгоф. Уже в путінській Росії з’явилися й прямі фальсифікації — вигадані «спогади» очевидців у статтях на кшталт «Диверсія з ім’ям Сталіна» (2008).

Парадокс у тому, що завищена цифра однаково зручна двом протилежним пропагандам: радянській — щоб приписати «звірство» німцям, і поверховій патріотичній — щоб зробити зі Сталіна вбивцю ста тисяч власних громадян саме тут. Чесний фактчекінг відмовляється від обох міфів: злочин був реальний (греблю зруйнували без належного попередження, потопивши власних відступників), але роздмухана цифра мирних жертв — така сама вигадка, як і «німецьке авторство».

Чому це важливо

Підрив ДніпроГЕС — модельний випадок радянської історичної політики: скоїти руйнування, десятиліттями перекладати провину на ворога й закріплювати брехню аж на міжнародному трибуналі. Це та сама схема, що й у культі «Великої Перемоги» та в трактуванні того, що Червона армія несла Європі. Тема набула нової гостроти 2023 року, коли Росія підірвала Каховську ГЕС — «знайомий почерк Кремля». Але саме тому історія 1941 року важлива подвійно: вона показує не лише, як радянська держава брехала про власний злочин, а й як обидві сторони пропаганди століттям роздмухували цифру жертв. Спростувати кремлівський міф — не означає прийняти дзеркальний.