Переяслав 1654: міф про «возз'єднання»
Міф
Формула «возз’єднання» (рос. «воссоединение Украины с Россией») — наріжний камінь радянської історіографії: Переяславська рада 1654 року подається як акт, яким два «братні народи» нарешті з’єдналися після вікової розлуки. У логіці міфу союз був природним і остаточним, а все подальше — лише відновленням довічної єдності.
Поправка перша: не було чого «возз’єднувати»
«Возз’єднання» передбачає попередню єдність — а її не існувало. Україна й сучасна Росія до 1654 року ніколи не були однією державою[1]. Українська державність тієї доби — Військо Запорозьке — постала як автономне утворення під булавою Богдана Хмельницького у складі Речі Посполитої за Зборівським договором 1649 року[2]. Це була окрема політія з власним військом і врядуванням, а не «частина Росії», що кудись поверталася.
Поправка друга: Переяслав — протекторат, а не злиття
У 1654 році Хмельницький вийшов з-під влади Речі Посполитої й перейшов під протекторат Московського царства[3]. Ключове слово — протекторат: це форма військово-політичного союзу з сюзереном, а не розчинення в його державі. Гетьманщина зберігала власний устрій; ішлося про захист і спільну війну проти Польщі, а не про скасування української суб’єктності.
Що це був прагматичний крок, а не вияв «братерства», видно з того, що Москва була лише одним зі шерегу союзників. Першим союзником Війська Запорозького стало Кримське ханство (хан Іслам Ґерай); далі Хмельницький будував союз із Молдовою — його син Тиміш одружився з Розандою, донькою молдавського господаря Василя Лупула[4]. Кожен такий союз мав одну мету — знайти зовнішню силу проти Речі Посполитої.
Поправка третя: союз із Москвою швидко розпався
Якби 1654 рік справді був «возз’єднанням навіки», історія на ньому й закінчилася б. Натомість цар Олексій Михайлович порушив умови договору, уклавши з Річчю Посполитою сепаратне Віленське перемир’я. Тоді Хмельницький знову шукав інших союзників — шведського короля Карла X та трансильванського князя Дьєрдя II Ракоці[5]. Останній спільний похід — полк Антона Ждановича разом із Ракоці — потрапив в оточення й був розбитий 1657 року; того ж року Хмельницький помер[5]. Союз із Москвою виявився черговим тимчасовим альянсом, а не злиттям народів.
Поправка четверта: поділ, а не єдність
Підсумком боротьби за українські землі стала не «єдність», а розчленування. Лише 1686 року Вічний мир між Москвою та Річчю Посполитою поділив Україну по Дніпру: Правобережжя відійшло Польщі, Лівобережжя разом із Києвом залишилося за Московським царством[6]. Тобто реальним наслідком московського «протекторату» був не возз’єднаний народ, а розрізана навпіл країна.
Що уточнює фахова історіографія
Те, що Переяслав був союзом, а не злиттям, підтверджує й фахова історіографія Гетьманщини. Історик Віктор Горобець наголошує: 1654 рік не припинив козацьку державність — включення України в «тіло» Московської держави було тривалим, нелінійним процесом, що розтягнувся на століття[7]. Сама Переяславська рада 8 січня 1654 року не була підписанням договору: там склали лише присягу, а реальні умови виробляли пізніше. Гетьманський проєкт із 23 пунктів повезли до Москви, де його звели до 11-пунктного договору — Березневих статей; оригінал не зберігся, лишилася чернетка[8].
Ці статті визначали статус політичної автономії: номінально верховним володарем визнавався цар, але фактично Гетьманщина зберігала власну адміністрацію й закони, а присутність царської влади була суто символічною — воєвода в Києві лише уособлював сюзеренітет[9]. Це прямо суперечить картині «возз’єднання», у якій Україна нібито розчинилася в Московії вже 1654 року.
Водночас саме тут крилася й майбутня вразливість. Кожна сторона від початку вкладала в союз власний зміст — і ця розбіжність, за Горобцем, стала «дамокловим мечем» усієї подальшої історії. Скориставшись внутрішньою боротьбою в Гетьманщині, Москва 1659 року нав’язала Юрієві Хмельницькому сфальшований, розширений варіант «статей Богдана», що забороняв козакам самостійні дипломатичні зносини та оголошення війни чи миру без дозволу царя[10]. Так договірна політична автономія крок за кроком зводилася до адміністративної — а далі настала доба Руїни.
Що насправді будував Хмельницький: власну династію
Найкраще видно, що Москва була для Хмельницького інструментом, а не метою, якщо подивитися, яку державу він узагалі хотів збудувати. А хотів він не «возз’єднання» з кимось, а власної династичної держави за зразком Речі Посполитої. Логіка доби була проста: без правлячої династії політія тоді ще не вважалася повноцінною державою. Спершу гетьман пробував убудувати козацтво в річпосполитську систему — здобути для нього шляхетські права; коли це не вдалося, постала ідея створити класичну династичну монархію європейського типу[11].
Саме сюди, а не в «братерство з Москвою», вів його найамбітніший зовнішній хід — молдовський. Шлюб старшого сина Тимоша з Розандою, донькою молдавського господаря Василя Лупула (1652), був не випадковим союзом, а династичною комбінацією: за переказом, у Лупула не було сина-спадкоємця, тож після смерті тестя Тиміш мав стати молдавським князем — і так постала б династія Хмельницьких в унії двох держав. Проєкт обірвала загибель Тимоша під Сучавою 1653 року[12]. (Фахова історіографія тут обережніша: Лупул мав і сина, Стефеніцу, тож ідеться радше про далекосяжний династичний розрахунок, аніж про гарантоване спадкоємство, — але сам намір збудувати династію документально потверджений.)
У цьому світлі по-новому читається й сам договір 1654 року. Якщо дивитися не з висоти пізніших наслідків, а очима подій того часу, це був дуже вигідний для гетьмана договір: його владу практично не обмежували — за одним винятком (заборона самостійних союзів із Річчю Посполитою та Османами без згоди царя), — а реєстр козацтва встановили у 60 000 осіб, найбільшу цифру за всю війну[13]. Тобто Хмельницький брав від Москви рівно те, що було потрібно його державному проєктові, а не «вливався» в чужу державу.
Що Москва була змінним інструментом, а не остаточним вибором, підтвердилося майже одразу. Польська дипломатія в розпал «Потопу» запропонувала цареві угоду: мовляв, король Ян Казимир хворий, а трон Речі Посполитої — виборний, тож якщо Москва припинить війну, поляки оберуть королем самого Олексія Михайловича. Москва на це пристала, уклавши Віленське перемир’я 1656 року, — і для Хмельницького це було пряме порушення домовленостей 1654-го[14]. Показова й реакція Швеції на спроби нового союзу: шведське королівство було династичним і просто не розуміло, з ким має підписувати договір, бо Хмельницький не представляв жодної династії[15]. Обидва епізоди б’ють в одну точку: гетьман діяв як самостійний гравець, що тасує союзників, а не як підданий, що «повернувся» до природного володаря.
Зрештою саме провал династичного задуму, а не Переяслав, визначив подальшу долю Гетьманщини. Молодший син Юрій на момент смерті батька (1657) мав лише 16 років — «до булави треба ще голови»: його відправили вчитися до Києво-Могилянської академії, а гетьманом обрали генерального писаря Івана Виговського. Династія не склалася — натомість Гетьманщина стала виборною державою за тим самим річпосполитським зразком (як шляхта обирала короля, так козацтво — гетьмана), і так було аж до ліквідації гетьманства 1764 року[16]. Симптоматично, що навіть останній гетьман Кирило Розумовський — уже російський вельможа — знову спробував зробити гетьманство спадковим у своєму роді; саме цей намір і дав Катерині II привід змусити його зректися булави, після чого Гетьманщина як держава перестала існувати[17]. Дві спроби збудувати власну династію — на початку і наприкінці — окреслюють те, чим Гетьманщина прагнула бути: окремою європейською державою, а не «возз’єднаною» частиною Москви.
Тінь Хмельниччини: доля єврейських громад
Сам Дрібниця цієї доби не ідеалізує. Він визнає, що повстання Хмельницького супроводжувалося «надмірним насильством»: за його словами, якщо 1648 року на теренах України існувало близько 300 єврейських кагалів (штетлів), то вже 1649-го — жодного, а єврейське населення було фактично вигнане[18]. Цифри «300 → 0» тут — усна гіпербола, і фахова демографія їх коригує: за підрахунками історика Шауля Стампфера, із приблизно 40 тисяч єврейського населення охопленого повстанням регіону загинуло близько 18–20 тисяч — проти завищених «ста тисяч убитих» із хронік XVII століття. Але головного це не спростовує: єврейські громади на території повстання справді фактично зникли — унаслідок убивств, масової втечі та вигнання. Це була реальна трагедія, а не риторична фігура; і згадувати про неї в розмові про 1654 рік важливо саме тому, що імперський міф про «возз’єднання братніх народів» цю тіньову сторону Хмельниччини воліє не помічати.
Що це значить
«Возз’єднання 1654» — це проєкція пізнішого імперського підпорядкування на момент, коли воно ще було звичайним союзом проти спільного ворога. Переяслав не з’єднав того, що було розділене, бо єдиної держави до нього не існувало; він був одним із багатьох союзів Хмельницького — і, як інші, тимчасовим. А коли договірну логіку цих відносин Москва згодом почала ламати на свою користь, це призвело вже до іншого сюжету — конфлікту, що його кремлівська традиція назве «зрадою» гетьманів.
Пов'язані персоналії
- Віталій Дрібниця — Історик, автор каналу «Vox Veritatis»
- Віктор Горобець — Доктор історичних наук, професор (Інститут історії України НАН України)
Посилання
- [1] переказ
Украина и современная Россия никогда между собой не были объединены.
Повернутися до тексту - [2] переказ
Украинское государство — Войско Запорожское низовое — возникло как автономное государство во главе с Богданом Хмельницким в составе Речи Посполитой по Зборовскому договору 1649 года.
Повернутися до тексту - [3] переказ
В 1654 году Богдан Хмельницкий вышел из подчинения Речи Посполитой и вошёл под протекторат Московского царства; часть украинских земель вошла в состав Московии.
Повернутися до тексту - [4] узагальнення
Первым союзником Войска Запорожского стало Крымское ханство (Ислам Гирей); затем — Молдавское княжество: сын Богдана, Тимофей Хмельницкий, женился на дочери молдавского властителя Василия Лупула.
Повернутися до тексту - [5] узагальнення
Алексей Михайлович нарушил условия договора, подписав Виленское перемирие с Речью Посполитой; тогда Хмельницкий искал других союзников — шведского короля Карла и князя Дьёрдя II Ракоци. Последний поход (полк Андрея Ждановича) попал в окружение и был разбит в 1657 году; Хмельницкий умер от инсульта в том же году.
Повернутися до тексту - [6] переказ
Борьба за украинские земли закончилась только в 1686 году Вечным миром, когда Украину поделили по Днепру: правый берег отдали Речи Посполитой, левый берег вместе с Киевом остался за Московским царством.
Повернутися до тексту - [7] переказ
Немає підстав вважати, що 1654 року козацька державність припинилася й Україна стала частиною Московського царства — це був тривалий, нелінійний процес включення України в тіло Московської держави, що розтягнувся на століття.
Повернутися до тексту - [8] узагальнення
У Переяславі 9–10 січня жодної угоди підписано не було — лише присяга; гетьманський проєкт із 23 пунктів повезли до Москви, де виробили договір з 11 пунктів (Березневі статті). Оригіналу немає, збереглася лише чернетка.
Повернутися до тексту - [9] переказ
Це був статус політичної автономії: номінально Україна потрапляє під протекторат московського царя, але фактично зберігає власну адміністрацію й власні закони, а присутність царя суто номінальна.
Повернутися до тексту - [10] узагальнення
Кожна сторона вкладала у союз своє значення — і це стало дамокловим мечем відносин; згодом, 1659 року, Москва нав'язала сфальшований, розширений варіант статей Богдана, що забороняв самостійні дипломатичні зносини та оголошення війни чи миру без дозволу царя, — політична автономія звузилася до адміністративної.
Повернутися до тексту - [11] узагальнення
Богдан Хмельницкий пытался создать династическое государство по образу Речи Посполитой. Он хотел иметь собственную династию, потому что без династии государство в то время не считалось государством. Сначала он пытался найти для казачества место шляхты в Речи Посполитой и добивался шляхетских прав и привилегий, но этого не получилось — тогда появилась идея создать именно династическое государство, классическое, как в Европе.
Повернутися до тексту - [12] узагальнення
Была попытка создать государство в унии с Молдавским княжеством, когда его сын Тимофей Хмельницкий взял в жёны Лупул, дочь молдавского властителя князя Василия Лупула. У того не было наследника мужского пола, и после смерти тестя Тимофей Хмельницкий стал бы князем молдавским. То есть была попытка создать такую династию, династическое государство в союзе с государством Богдана Хмельницкого, но эта система провалилась.
Повернутися до тексту - [13] узагальнення
Если рассматривать со стороны событий 1654 года, это был очень удобный для Богдана Хмельницкого договор, потому что его права как гетьмана практически не ограничивались. Ограничивались только в том, что он не имел права вступать в союзы с Речью Посполитой и Османской империей без разрешения московского царя, а во всё остальное московская власть практически не вмешивалась. А реестровое казачество по этому договору было 60 000 человек — самая большая цифра за годы войны.
Повернутися до тексту - [14] узагальнення
Польская дипломатия направила посольство в Москву с идеей: наш король Ян Казимир болен, а король в Речи Посполитой выбирается, и мы даём гарантию, что если вы прекратите боевые действия, то мы выберем Алексея Михайловича королём Речи Посполитой. Московское царство на это пошло и подписало договор 1656 года. С точки зрения Богдана Хмельницкого это было прямое нарушение предыдущих договоров.
Повернутися до тексту - [15] узагальнення
Со шведами не очень получилось, потому что шведское королевство — это династическое королевство, и подписывать договор с человеком, который не представляет никакой династии, Богдан Хмельницкий, для шведов было не совсем понятно, с кем они должны подписывать договор. Поэтому шведы практически не поддержали эту ситуацию.
Повернутися до тексту - [16] узагальнення
Богдан Хмельницкий хотел, чтобы его младший сын Юрий Хмельницкий был гетьманом, хотел династическое государство по классическим лекалам Европы создать. Но Юрию Хмельницкому было 16 лет — есть классическая фраза «до булави треба ще голови»: его отправили учиться в Киево-Могилянскую академию, а выбрали гетьманом Ивана Выговского, который был при Богдане Хмельницком генеральным писарем. Династию создать не получилось — получилось по образцу Речи Посполитой: как шляхта выбирает короля, так казачество выбирало гетьмана; эта ситуация просуществовала до 1764 года, до ликвидации гетьманства Екатериной II.
Повернутися до тексту - [17] узагальнення
Последний гетьман Кирилл Разумовский, по сути, российский дворянин, которого назначили гетьманом Украины. А поскольку у этого товарища появились амбициозные планы и он тоже хотел, как Богдан Хмельницкий, собственную династию создать, это наразилось на Екатерину II. Она ему сказала: либо ты отрекаешься от гетьманства, либо… Кирилл Разумовский отказался от гетьманщины, и Гетьманщина как государство перестала существовать.
Повернутися до тексту - [18] узагальнення
Было избыточное насилие, конечно, но Россия это сохранила по сегодняшний день. Например, когда поднялось восстание Богдана Хмельницкого, у нас существовало на территории Украины порядка 300 кагалов, ну, штетлов, городов еврейских. В 1648 году было порядка 300, на сорок девятый — ни одного. Еврейское население фактически было изгнано с территории Украины — да, это избыточное насилие.
Повернутися до тексту
Джерела
-
книга (2016) Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності — Клуб сімейного дозвілля Україномовне видання (пер. Романа Клочка, КСД, 2016); англ. оригінал — Serhii Plokhy, «The Gates of Europe: A History of Ukraine» (Basic Books, 2015). Книгу рекомендує сам автор відео. - веб (1686) Вічний мир (1686) Договір між Московським царством і Річчю Посполитою (Москва, 6 травня 1686): Польща визнала за Москвою Лівобережну Україну, Київ і Запоріжжя; українські землі остаточно поділено по Дніпру. Подальша академічна довідка — Енциклопедія історії України (Інститут історії НАН України).
- книга (2001) Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654—1655 — Інститут історії України НАН України Монографія про статус Війська Запорозького одразу після Переяславської ради; підкріплює факти про договірну природу угоди 1654 року та її різне тлумачення козацькою й московською сторонами.
- документ (1654) Березневі статті 1654 року Договірні умови між гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем (березень 1654): гетьманський проєкт із 23 пунктів зведено в Москві до 11 статей. Оригінал не зберігся — відомі за чернеткою та пізнішими копіями.
- стаття (2003) What Actually Happened to the Jews of Ukraine in 1648? — Jewish History, Vol. 17, No. 2, Springer Демографічний аналіз втрат єврейського населення України під час Хмельниччини: близько 18–20 тисяч загиблих із ~40 тисяч (проти завищених цифр хронік XVII століття — «100 тисяч убитих»); єврейські громади на охопленій повстанням території фактично зникли — через вбивства, втечу та вигнання.