Катинський розстріл 1940 року

Міф і його проста спростовність

Радянська, а тепер і російська пропаганда десятиліттями стверджувала: масові поховання польських офіцерів у Катинському лісі під Смоленськом — справа рук нацистів, які нібито розстріляли полонених улітку 1941 року. У вуличному диспуті Віталій Дрібниця розбиває цей міф одним логічним ударом: розстріли під Смоленськом, у Харкові та інших місцях відбулися ще 1940 року — а німецькі війська прийшли на ці території лише 1941-го. Отже, фізично зробити це німці не могли: страчували радянські солдати, НКВД, за рішенням спеціальної «трійки»^[1]. Це не гіпотеза — документи про ці розстріли сама Росія офіційно передала польській стороні у 1990-х роках^[2].

Що сталося насправді

Восени 1939 року, після спільного з нацистською Німеччиною поділу Польщі, СРСР захопив у полон сотні тисяч польських військових. Офіцерів, поліціянтів, прикордонників та представників інтелігенції зібрали в трьох головних таборах — Козельському, Старобільському й Осташківському — та в тюрмах Західної України й Західної Білорусі.

5 березня 1940 року нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія подав Сталінові записку з пропозицією розстріляти близько 25 700 цих в’язнів як «затятих ворогів радянської влади». Того ж дня Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про страту — під ним стоять підписи Сталіна, Молотова, Ворошилова, Кагановича, Мікояна й Калініна. Навесні 1940 року НКВД розстріляло — за пострілом у потилицю — 21 857 осіб (за звітом голови КГБ Шелєпіна 1959 року). Мотив, за оцінкою істориків, був холоднокровно прагматичним: позбавити майбутню Польщу її військової та інтелектуальної еліти.

Страти відбувалися в кількох місцях, кожне з яких прив’язане до конкретного табору:

• в’язнів Козельського табору вивозили в Катинський ліс під Смоленськом (звідси й загальна назва злочину);
• офіцерів Осташківського табору страчували у внутрішній тюрмі Калініна (Твер) і ховали в Мєдному;
• полонених Старобільського табору — знищили в Харкові.

Український вимір Катині

Катинь — не лише «російсько-польська» історія. Значну частину злочину скоєно на території України. Полонених офіцерів зі Старобільського табору (нині Луганщина) звозили залізницею до Харкова, розстрілювали у внутрішній тюрмі харківського НКВД і таємно ховали в лісопарку П’ятихатки — близько 3 800 осіб. Сьогодні там стоїть меморіал, одне з чотирьох головних місць катинських поховань.

Окремо існує Український катинський список — перелік 3 435 польських громадян, розстріляних НКВД у тюрмах Західної України за тим самим рішенням Політбюро від 5 березня 1940 року. Україна офіційно передала цей список Польщі 5 травня 1994 року. Їхні тіла лежать у Биківні під Києвом — місці масових поховань жертв радянського терору, яке поляки називають «четвертою Катинню». Тобто Катинь — це історія і про українську землю, перетворену радянською державою на місце страти, і про той самий репресивний апарат, що нищив і українців (див. «Розстріляне відродження»).

Півстоліття брехні

Найпоказовіше в Катині — не лише сам злочин, а те, як довго й наполегливо його приховували. У 1943 році, після того як німці виявили поховання й оголосили про радянську провину, СРСР усе заперечив. Мало того — саме катинське питання й розірвало радянсько-польський союз: коли еміграційний уряд генерала Владислава Сікорського зажадав незалежного розслідування Міжнародного Червоного Хреста, Сталін використав це як привід і 25 квітня 1943 року розірвав дипломатичні відносини з польським урядом, звинувативши поляків у «змові» з Берліном (у диспуті Дрібниця датує розрив розпливчасто — «кінцем 43-го чи 44-го», хоча насправді це квітень 1943 року, а не Тегеранська конференція, як припускав співрозмовник)^[3]. А в 1944-му радянська влада створила спеціальну комісію Бурденка, яка з наперед відомим висновком «встановила»: поляків розстріляли німці в серпні 1941 року. Цю версію Кремль офіційно обстоював понад сорок років і навіть намагався закріпити на Нюрнберзькому процесі.

Правда пробивалася повільно й лише під тиском розпаду системи:

• 13 квітня 1990 року комюніке ТАРС уперше визнало відповідальність НКВД; Михайло Горбачов передав частину документів і підтвердив поховання в Мєдному та П’ятихатках.
• У жовтні 1992 року посланець Бориса Єльцина передав Польщі розсекречену «Особливу папку № 1» — саму записку Берії й рішення Політбюро від 5 березня 1940 року з підписом Сталіна. Це був документальний «димний пістолет».
• 26 листопада 2010 року Державна дума РФ ухвалила заяву, що прямо поклала провину на Сталіна й радянське керівництво.

Та навіть тоді фракція КПРФ голосувала проти й далі заперечувала радянську відповідальність — «катинська брехня» дожила до наших днів. У путінській Росії Катинь дедалі частіше знову перетворюють на предмет «сумнівів», а меморіали — на майданчик реваншистської пропаганди.

Чому це важливо

Катинь — це модель радянської, а тепер і російської історичної політики в чистому вигляді: скоїти масове вбивство, десятиліттями перекладати його на ворога, знищувати й підробляти документи, а коли брехня стає нестерпною — визнавати мінімум і одразу починати новий цикл «сумнівів». Той самий метод — приписати собі чужі заслуги, а власні злочини списати на інших — лежить в основі й культу «Великої Перемоги», і виправдань пакту Молотова–Ріббентропа, спільної з Гітлером точки старту Другої світової. Катинь важлива саме тим, що тут брехню спростовано не інтерпретацією, а власним підписом ката — рішенням Політбюро, яке Кремль сам оприлюднив.