Пакт Молотова-Ріббентропа

Пакт Молотова-Ріббентропа — договір про ненапад між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною, підписаний 23 серпня 1939 року. Офіційно це був договір про ненапад строком на 10 років. Але справжнє значення пакту полягало не в його публічній частині.

Таємний протокол

До договору додавався таємний протокол, складений двома мовами — німецькою та російською. До протоколу була додана карта, на якій лініями було позначено розподіл сфер впливу між двома тоталітарними державами у Східній Європі. На карті стояли підписи Сталіна та Ріббентропа.

Згідно з протоколом, Радянський Союз отримував сферу впливу над Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Східною Польщею та Бессарабією. Ці домовленості фактично стали планом розподілу Європи, який обидві сторони почали реалізовувати вже за тиждень — з нападу на Польщу.

«Золотий вересень»: визволення чи окупація

Виконання таємного протоколу й породило окремий радянський міф — про «золотий вересень» 1939 року, нібито визволення Західної України та Білорусі. Хронологія не лишає місця для цієї версії: 1 вересня на Польщу напала нацистська Німеччина, 17 вересня — сталінський СРСР; саме з цього почалася Друга світова війна^[4]. Захід Польщі забрала Німеччина, схід — Радянський Союз: Гітлер і Сталін поділили незалежну державу за пактом, який щойно підписали^[5].

Отже, «визволення з-під польських панів» — це насправді напад на незалежну державу та її окупація, а не визволення^[6]. А головне — саме виправдання впізнаване. Теза про «захист пригнобленого російськомовного населення» дослівно повторює аргументацію нацистської Німеччини: те, що Гітлер казав 1938 року про Судетську область (нібито переслідуваних чехами німців), згодом слово в слово пролунало щодо Криму й Донбасу^[7]. Один риторичний шаблон — «захищаємо своїх» — двічі прикривав загарбання чужої території.

«Мюнхен був перший»: розбір аргументу

Поширений аргумент кремлівської пропаганди: мовляв, західні держави самі віддали Гітлеру Чехословаччину в Мюнхені 1938 року, тож пакт був лише вимушеною відповіддю. Це маніпуляція, яка зрівнює речі різної природи. Мюнхенська угода була помилковою спробою умиротворення — поступкою заради уникнення великої війни. Пакт Молотова-Ріббентропа був договором про розподіл Європи між двома диктатурами^[1]: Мюнхенська змова не привела до початку війни, а пакт — привів безпосередньо^[2].

Внесок Сталіна у прихід Гітлера до влади почався ще раніше. Перед виборами до Рейхстагу німецькі комуністи й соціал-демократи традиційно йшли разом, але за особистою командою Сталіна комуністи пішли окремо — соціал-демократів було оголошено «прислужниками капіталізму». Розкол лівого електорату дав Гітлеру шанс, і він ним скористався^[3].

Реакція радянського суспільства

Для радянських людей пакт став шоком. Протягом років офіційна пропаганда зображувала нацизм як головного ворога, виховувала ненависть до фашизму. І раптом — договір про дружбу з тим самим ворогом.

Проте люди мовчали. У тоталітарній державі відкритий протест був неможливий. Як писав Пушкін у “Борисі Годунові” — “народ мовчить”. Ця формула точно описує реакцію радянського суспільства.

Пропагандистський розворот

Пропаганда здійснила стрімкий розворот. Якщо раніше нацизм засуджувався як абсолютне зло, то після підписання пакту в’ячеслав Молотов на офіційному рівні заявив: “Нацизм — це ідеологія. Як можна боротися з ідеологією?” Ця фраза зафіксувала цинізм сталінського режиму, який перетворював ідеологічні принципи на інструмент поточної політичної кон’юнктури.

«Превентивний удар»: чому це не виправдовує Гітлера

Окремий — і протилежний — міф розкручують Віктор Суворов (Володимир Резун) та Марк Солонін: мовляв, СРСР сам готувався напасти на Німеччину, тож удар вермахту 22 червня 1941 року був превентивним, вимушеною самообороною. Тут потрібне точне розрізнення двох речей, які пропаганда навмисно зливає: факт радянської підготовки наступу і мотив німецького нападу.

Що Сталін готував наступ улітку 1941 року — нині майже не дискусійна теза. Її ще наприкінці 1980-х висунув розвідник-перебіжчик Резун (під псевдонімом «Віктор Суворов») у книжці «Ледокол», аналізуючи непрямі дані^[9]. Згодом її підтвердила вже академічна, до того ж російська наука: Михайло Мельтюхов у праці «Упущенный шанс Сталина» (2000) похвилинно розібрав доступні документи, а Олександр Гогун у книжці «Ошибка 1941» (Херсон, 2021) резюмує: суперечка звузилася лише до приблизної дати запланованого радянського удару — 6 чи 15 липня 1941 року^[10].

Але звідси не випливає, що німецький напад був «превентивним». Превентивний удар — це удар на випередження ворога, плани якого ти знаєш. А німецька розвідка про радянські плани не знала: посилання на «радянську загрозу» в німецькій ноті були лише виправданням власної агресії — німці фактично вгадали навмання, а на Нюрнберзькому процесі документально підтвердити свої твердження не змогли^[8]. Хронологія додає вирішальний штрих: директиву «Барбаросса» (план агресивної війни проти СРСР) Гітлер підписав 18 грудня 1940 року — тобто раніше, ніж було складено радянський план наступу^[11]. Обидві диктатури готувалися напасти одна на одну, але рішення про напад Німеччина ухвалила незалежно й заздалегідь, не маючи відомостей про радянські приготування. Тому теза про «превентивну війну» — не виправдання, а ще одна підміна: реальна підготовка наступу Сталіним не перетворює напад Гітлера на самооборону.

Пакт Молотова-Ріббентропа залишається одним з найбільш промовистих прикладів змови двох тоталітарних режимів, що безпосередньо призвела до початку Другої світової війни та трагедії мільйонів людей у Східній Європі.