Як «Русь» стала «Росією»

Міф

У співрозмовника автора питання сформульоване прямо: чому Московське царство вирішило, що Україна, а конкретно Київ, — це його частина^[1]? За цим побутовим формулюванням стоїть стрижневий кремлівський міф: Росія нібито є природним продовженням Київської Русі, тож Київ — «мати міст російських», а українці й росіяни — «один народ». Якщо це так, то й окрема українська історія — непорозуміння.

Назва, а не держава

Слабке місце міфу — у плутанні назви з державою. Те, що сучасна Росія носить ім’я, похідне від «Русі», не робить її спадкоємицею Русі — так само як назва не переноситься разом із втікачем, що її вимовляє.

Найгостріше це визнає сама офіційна російська наука. Найновіше багатотомне академічне видання «История России» (виходить із 2024 року, проєкт Інституту російської історії РАН і Російського історичного товариства) у вступі до 4-го тому («Россия в X веке», с. 28) прямо пише, що державу X століття «называют как русским, так и московским государством, а также российским», бо «в источниках встречаются и те, и другие наименования», — і додає: «мы используем их как синонимы, не вкладывая никакого иного смысла»^[30]. Тобто державні російські академіки самі засвідчують, що тяглої назви «Росія» від Русі не існує: «руський», «московський» і «російський» вони вживають як рівнозначні ярлики до одного й того самого утворення. Якщо «Русь» і «Росія» — синоніми за вибором сучасного редактора, то жодного безперервного імені, успадкованого від Києва, немає; є пізніше домовлене слововживання.

Та сама підміна ховається й у дрібнішому формулюванні цього видання — «русская средневековая государственность». Раніше, зауважує Дрібниця, у фахових російських статтях за цим зворотом неодмінно йшла виноска: «руська» тут не в етнічному сенсі, бо Русь середньовічна й Росія сучасна — різні держави. У новому ж академічному курсі цього застереження немає — «руську» державність VI–XI століть подають так, ніби це просто рання форма сучасної Росії^[33]. Зникнення виноски — і є та точка, де наука непомітно переходить в ідеологему.

Що «Русь» від початку вказувала саме на українські землі, видно вже з самих літописів. Радянський археолог Борис Рибаков у класичній праці 1972 року «Русь у вузькому і широкому значенні слова» проаналізував повний текст літописів і показав, що «Русь» у вузькому, власне літописному сенсі — це лише Київщина, Чернігівщина й частина Волині, тобто територія сучасної Північної України^[18]. Це видно з самої літописної формули: коли князь їде з Києва до Новгорода, літописець пише просто «поїхав», а от коли з Новгорода до Києва — додає «поїхав на Русь»^[18]. Понад 700 вживань терміна «Русь» у домонгольський період локалізуються на території сучасної України — і не накладаються на землі сучасної Росії; на Залісся назва починає «переповзати» лише після монгольського періоду^[19]. Інакше кажучи, для самих сучасників «Руссю» була передусім Наддніпрянщина, а не Москва.

Розрізнення жило й у самоназвах людей. Дрібниця нагадує: кожен народ протягом своєї історії змінює імена, і стара самоназва людності України-Русі — саме руські, тоді як мешканців північно-східних князівств сучасники звали за їхніми землями — московитами, новгородцями^[34]. Там, де кремлівський міф бачить один нерозривний «русский» народ, тогочасний слововжиток бачив руських — і окремо московитів.

Це розрізнення відчували й самі князі. Дрібниця звертає увагу, що Володимир Мономах титулував себе не «архонтом усієї Русі», а «архонтом усієї руської землі»: «Русь» — це Київ із найближчими околицями, а «руська земля» — усі підконтрольні Русі землі; терміни близькі, але не тотожні^[41]. Отже, вже в титулатурі домонгольської доби «Русь» у вузькому сенсі не збігалася з усім обширом київського контролю — і поготів не сягала майбутньої Москви.

Показово, що й саме походження слова «Русь» не веде на північ, до Москви. Єдиної відповіді немає: Дрібниця наводить дві головні версії. За «північною» (норманською) слово «русь» прийшло у слов’янські мови зі старошведської — через фінське й естонське посередництво — і початково означало «гребці», тобто було аналогом слів «нормани», «вікінги», «варяги»^[56]. За «автохтонною» — назва місцева, від численних гідронімів і топонімів із коренем рус- у Середньому Подніпров’ї (як-от річка Рось)^[56]. Хоч би яка з версій ближча до істини, обидві прив’язують ядро «Русі» до балтійсько-скандинавського торгового шляху й до Наддніпрянщини — а не до майбутнього Заліського межиріччя.

Промовиста й церковна деталь. На графіті Софійського собору в Києві згадано «руськ(ого) князя», а самі богослужбові тексти тієї доби писалися не якоюсь «давньоруською», а церковнослов’янською — по суті, за словами Дрібниці, македонським діалектом староболгарської мови (мовою солунських братів Кирила й Мефодія)^[57]. Тобто навіть писемна мова ранньої «руської» церкви прийшла з Балкан, а «руськість» цих написів — це київський політичний маркер, а не свідчення про якусь «російськість» Півночі.

Промовиста й сама розмаїтість зовнішніх імен Русі: одну й ту саму країну сусіди звали по-різному — і це ще раз показує, що йдеться про назву, а не про якусь тяглу «одвічну» державу. Латиною руські землі звалися Ruthenia («Рутенія», через «u»): саме так писав про Русь папський Ватикан — зокрема Іннокентій IV у грамотах до Данила Галицького, якого 1253 року папський легат коронував як «короля Русі» (лат. Rex Russiae)^[61]. Грецькою ж та сама держава звалася Русія (Ῥωσία) — і саме цю грецьку форму згодом перебрала Москва^[61]. А в латиській мові Росія й донині зветься Krievija — від племені кривичів, сусідів давніх латгалів^[60]. (У відео цю назву названо спільною «естонсько-латиською»; насправді «Криви»/Krievija — саме латиська, від кривичів, тоді як естонською Росія зветься Venemaa, від зовсім іншого кореня — назви венедів. Але суть спостереження точна: одну й ту саму країну сусіди звали й звуть щонайменше кількома різними іменами.) Тобто «Русь», «Рутенія», «Русія», «Криви» — це різні зовнішні ярлики до земель, ядро яких лежало на півдні; жоден із них не є свідченням про тяглу «російськість».

Механізм цього перенесення цілком конкретний. Після монгольської навали київський митрополит разом зі своїм оточенням переніс осідок із Києва на територію Володимиро-Суздальського князівства^[2] — історично це сталося близько 1299 року за митрополита Максима. Церква була тоді головним носієм «руської» ідентичності, а вся переписка Київської митрополії з Константинополем велася грецькою. А грецький відповідник слова «Русь» — саме Ῥωσία, тобто «Росія»^[3]. Назва, що від початку стосувалася київських, тобто українських земель, разом із митрополією поступово поширилася на Залісся — Володимиро-Суздальське, Тверське, Московське князівства, — і згодом тамтешні правителі стали називати так себе^[4].

«Одна держава від Рюрика до Путіна» — підміна тяглості

Ще під плутаниною назв лежить глибша методологічна хиба — уявлення про безперервну державність, що нібито тягнеться однією лінією від літописного покликання варягів і до сьогодні. Дрібниця розкладає це на дві різні філософські настанови: «непреривність» (одна держава крізь віки) і «дискретність» (кожна держава виникає у свій час, має свої форми влади й межі, а потім поступається новій)^[51]. Низка різних політичних утворень на спільній території — це не одна «одвічна» держава; зводити історію від IX до XXI століття в єдину тяглість — таке саме спрощення, як звести історію Франції до Франкської держави лише тому, що назви схожі. Адже Франкська держава — це ранньосередньовічне різноплемінне утворення, а Франція — національна держава французів; сама лише схожість назви не робить їх однією країною^[51].

Зміна назви держави — узагалі річ буденна, а не доказ «розриву» чи «підробки». Дрібниця наводить очевидні приклади: Італія не звалася Італією до постання Італійського королівства, а Румунія виросла з окремих князівств — Волощини (Валахії) й Молдавського князівства^[62]. (Точності ради: Італійське королівство проголошено 1861 року, а названий у відео 1871-й — це вже приєднання Рима як столиці; Румунію ж склали Волощина й Молдавія, об’єднані 1859 року, тоді як Трансільванія, згадана у відео поряд, увійшла до неї лише 1918-го.) Хоч би як уточнювати дати, теза точна: назви держав змінюються, і сам факт, що сучасна назва різниться від середньовічної, нічого не «спростовує» — як і навпаки: схожість назв «Русь» → «Росія» нічого не «доводить».

Не рятує міф і посилання на династію. Те, що князівська (а потім царська) лінія формально тягнеться від Рюриковичів, саме собою не доводить безперервності держави. Дрібниця ілюструє це британським прикладом: панівна нині Віндзорська династія — насправді німецька за походженням, і лише 1917 року, під час Першої світової, вона перейменувалася, щоб позбутися німецьких сентиментів^[52]. (У відео цю стару назву названо «Ганноверською»; насправді 1917 року король Георг V змінив родове ім’я з Саксен-Кобург-Готської династії на «Віндзор» — суто ганноверська лінія правила раніше, до 1901 року. Але хоч би як звати попередню німецьку назву, суть прикладу точна: зміна вивіски династії не робить державу «іншою», а спільна династична лінія не робить різні держави однією.)

Ще одна пастка — переносити сучасне поняття «держава» на IX століття. Те, що ми звемо державою сьогодні — з чіткими кордонами, апаратом і громадянством, — це, наголошує Дрібниця, конструкт юристів XIX століття; для IX століття «держава» означала радше князя з найближчим оточенням, зовсім інше явище^[53]. Тож і горезвісний 862 рік — не «дата народження Росії», а лише літописна хронологічна позначка (закладена Нестором у «Повісті временних літ»), яку не можна читати як свідоцтво про народження сучасної держави^[53].

Як «Русь» потрапила в московський титул

Привласнення назви не було одномоментним — воно розтяглося на століття й ішло через титулатуру правителів. Уперше «князем Русі» себе вписав Іван III у другій половині XV століття^[5]. Підстава була не фактична, а легендарна: на той час історична Русь (сучасні українські й білоруські землі) входила до складу Великого князівства Литовського, але Москва претендувала на ці території, спираючись на переказ, що всі тутешні князі — нащадки Рюрика^[5].

Далі назва закріплювалася крок за кроком: Іван IV (Грозний) коронувався як «цар всея Русі», у титулі Олексія Михайловича з’явилася вже грецька за походженням форма «цар Росії», а в 1721 році Петро I прийняв титул всеросійського імператора — і держава офіційно стала Російською імперією^[6]. Тобто «Росія» як самоназва Москви — це не давня тяглість від Києва, а пізній політичний конструкт, що остаточно оформився аж на початку XVIII століття.

Обґрунтування вже не князівської, а царської гідності Москва запозичила з Візантії. 1472 року Іван III одружився з Софією (Зоєю) Палеолог — небогою останнього візантійського імператора Константина XI (донькою його брата Фоми Палеолога) — і, за словами Дрібниці, «прийняв традицію візантизму», щоб обґрунтувати свої домагання на царський титул^[58]. При цьому важливо не плутати титули: сам Іван III царем іще не був — він лишався великим князем; царем себе проголосив (і 1547 року вінчався на царство) лише його онук Іван IV^[58]. Тобто «візантійський» блиск московської монархії — це свідоме пізнє запозичення задля престижу, а не успадкована від Києва тяглість.

Не витримує перевірки й сама легенда про «нащадків Рюрика» — навіть на московському ґрунті. Династична лінія Рюриковичів на московському престолі обірвалася вже на межі XVI–XVII століть: після Смути правили то Борис Годунов, то Василь Шуйський, то Лжедмитрій, то навіть покликаний на трон польський королевич Владислав — і аж потім запанували Романови, династія без прямого рюриковицького коріння^[54]. Державність нікуди не зникала, але, як формулює Дрібниця, «чи була вона руською?» — питання відкрите^[54]. Тобто навіть та тонка нитка династичної тяглості, на яку спиралася московська претензія на спадок Русі, насправді була розірвана.

«Росія» — пізній європейський бренд

Що «Росія» — не давня тяглість від Русі, а свідомо європеїзована самоназва, добре видно з того, коли й чому Європа взагалі почала цю країну помічати. До Петра I, зауважує Дрібниця, про Московське царство в Європі «не знав ніхто», крім найближчих сусідів — Великого князівства Литовського, Королівства Польського, Османської імперії та Кримського ханства^[37]. І лише після Петра I жодне європейське питання вже не вирішувалося без Росії^[37].

Причина цього повороту — не «пробудження давньої Русі», а європеїзація. Росія стала цікава Європі тільки тоді, коли європеїзувалася, — за Петра I, який 1721 року й проголосив Московію Російською імперією, і за Катерини II^[38]. Дрібниця згадує символічний бік цього зближення: Катерина листувалася з французькими просвітниками, а «бібліотекарем» у неї значився один із них^[38]. У відео тут обмовка — названо Руссо; насправді йшлося про Дідро: 1765 року Катерина II викупила бібліотеку Дені Дідро, лишила книжки в його паризькому користуванні й призначила самого філософа їхнім хранителем із жалуванням, а з Вольтером імператриця листувалася в 1763–1778 роках. Хоч би як звали конкретного «бібліотекаря», суть спостереження Дрібниці точна: «Росія» ввійшла в європейську політику вже готовим європеїзованим проєктом XVIII століття, а не спадкоємицею Києва.

Тобто той самий Петро I, що вписав «Росію» в імперський титул, водночас зробив цю назву впізнаваною в Європі — і зробив це саме як новий, «західний» бренд Московії. Ідентичність «Росія» — пізня й сконструйована згори, а не тягла спадщина Русі.

Титул як претензія, а не дзеркало

Окремо варто розрізняти титул і реальність. Титулатуру виписували при дворі правителя — це формула, з якою до нього мали звертатися; вона фіксувала не стільки наявні володіння, скільки претензії й побажання. Коли в титулі Івана III наприкінці XV століття з’явилося «князь всія Русі», це було не відображення дійсності, а територіальна претензія на руські землі, що тоді входили до Великого князівства Литовського, — заявлена під час війни за Смоленщину^[10]. Показово, що Києва в переліку «руських» міст титулу не було аж до листа 1490 року: спершу «Русь» була, а Києва в ній — ні.

Дрібниця уточнює цю деталь конкретикою. У самому титулі Івана III (близько 1481 року) під «Руссю» перелічені міста — це переважно землі сучасної Білорусі, а Києва серед них немає взагалі; Київ уперше з’являється поряд із формулою «князь всея Русі» лише в листі до імператора Максиміліана I Габсбурга^[49]. Тобто «руськість» дописували до московського титулу поступово, місто за містом, — і Київ потрапив туди не як «споконвічна» частина, а як пізніша дипломатична претензія, заявлена ще й перед європейським монархом (московсько-габсбурзьке зближення проти Ягеллонів припадає саме на 1489–1491 роки).

Тут пролягає межа між профаном і фахівцем: профан бачить у джерелі напис «цар всія Русі» й вірить йому буквально; історик, що проаналізував сотні таких формул, розпізнає в ньому дипломатичну претензію. А сама елінізована форма «Росія» закріпилася ще пізніше — за Олексія Михайловича в другій половині XVII століття, і то під впливом києво-могилянських книжників: за реформ патріарха Нікона церковні тексти звіряли за грецьким зразком, а взірець брали з України, де був тодішній центр науки. «Високий штиль» вимагав писати по-грецькому — «Росія»^[10].

Українська традиція знала цю грецьку форму задовго до московського вжитку — і застосовувала її до себе. Показовий приклад — Богдан Хмельницький: у листах до московського царя гетьман міг називати себе «російським», але це, підкреслює Дрібниця, лише елінізована форма слова «Русь» — «учена» назва тієї самої руської людності, а не знак належності до Москви: держави з назвою «Росія» тоді не існувало, а мешканці Московського царства для сучасників гетьмана лишалися московитами^[35]. У добу, коли назви народів ще не були внормовані, «руський», «російський» та «українець» співіснували як імена одного народу — і жодне з них не означало підданого московського царя^[35].

Чим була та Русь для самого гетьмана, видно з його відповіді послам Яна Казимира. Коли посольство на чолі з Адамом Киселем привезло Хмельницькому умови перемир’я, той, за відомим переказом, відрубав: сидіть, ляхи, і мовчіть — за Віслою матимете свою Польщу, «а я буду мати тут свою Русь»^[36]. Це перегукується із задокументованими заявами гетьмана перед польськими комісарами в лютому 1649 року: «виб’ю з лядської неволі народ руський увесь», досить йому «в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич», «а ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи». Русь Хмельницького лежала по Львів і Галич — не по Оку й Волгу: у середині XVII століття пам’ять про давньоруську державу жила саме на українських землях^[36].

Чому Москва вписує Русь у свою історію

Чому ж Москва послідовно подає історію Русі як «свою»? Тут діє методологічна підміна. Історію кожної країни прийнято писати в межах кордонів наявної держави: від розселення давніх людей на цій території й далі. Російська ж історіографія цей принцип порушує — вписує територію сучасної України й анексованого Криму у власну історію, починаючи мало не від неандертальців^[7].

Наслідки цієї підміни видно навіть на найдавніших розділах. У вуличній розмові співрозмовник Дрібниці, що навчався на історика ще в Росії, визнає характерну деталь: російські вишівські підручники з історії описують у розділі про скіфів і грецькі міста-держави здебільшого ті, що були на території сучасної України — Херсонес, Ольвію, Тіру, — а не на території сучасної Росії, хоча Причорномор’я ввійшло до Російської імперії аж наприкінці XVIII століття^[24]. Той самий «імперський принцип», що тягнеться з XV століття, змушує російську історіографію привласнювати античність українського узбережжя — так само, як вона привласнює Русь.

Те саме привласнення видно й на найдавнішому пласті — на історії самих слов’ян, і знову на матеріалі російського академічного видання. У 2-му томі «Истории России» автори чесно фіксують: слов’яни з’являються в писемних джерелах лише з VI століття — найраніші згадки в Йордана та Прокопія Кесарійського, авторів середини VI віку, — а їхня прабатьківщина лежить на південному сході сучасної Польщі, півночі й заході сучасної України, у басейні Прип’яті до середнього Дніпра; натомість територію сучасної Російської Федерації тоді населяли балтські й фіноугорські племена^[31]. Понад те: при накладанні сучасних кордонів на власні карти видання 90–95 % слов’янських археологічних культур опиняються на території сучасної України, частина — Білорусі, і лише крихітний клаптик роменської культури в межиріччі Оки й Волги — на території Росії^[32]. А підсумковий висновок тому (с. 135) усе одно проголошує, що саме ці землі «задали контури майбутньої держави Русь»^[32] — тобто суперечить власним 130 сторінкам опису. Це й є механізм у мініатюрі: чесно описати, що слов’ян на майбутніх російських землях майже не було, — і однаково оголосити всю Східну Європу слов’янською колискою «Росії».

Корінь — у походженні цієї традиції. Осмислення власної історії почалося в Росії в середині XVIII століття (від Татищева), коли Київ і українські землі були в складі імперії, — тож описувати Україну як частину Росії тоді здавалося природним. До цього підштовхувала й суто джерельна обставина: найдавніші списки руських літописів збереглися на території Росії, а не України^[25]. Лаврентіївський список (1377) переписали в Залісся, Іпатіївський (1420-ті) зберігся в Іпатіївському монастирі під Костромою — тож коли російські вчені XVIII–XIX століть бралися шукати «витоки власної державності», самі рукописи, що були в них під рукою, вели до Києва, і починати історію Росії звідти здавалося природним^[25]. Обставина випадкова (де фізично вціліли пергаменти), а висновок з неї зробили програмний — що Київ є початком саме російської історії. Цей погляд продовжили Карамзін, Соловйов, Ключевський. Після розпаду імперії та СРСР належало переписати історію за новими кордонами, виключивши українські сюжети, — і саме це обстоювала петербурзька школа. Але перемогла московська, спадкоємиця імперської традиції, яку зрештою підтримав Путін^[8]. Як цей імперський проєкт вибудовувався навколо спадку Русі від часів Івана III, докладно показує Сергій Плохій у «Загубленому царстві».

Чому цей наратив прижився на Заході

Лишається питання, чому російську версію приймає й західна академія. Причина радше інституційна, ніж наукова. Системно вивчати Східну Європу на Заході почали після Другої світової війни — в університетах Європи й Північної Америки відкривалися відповідні кафедри. Обсаджували їх здебільшого емігранти з колишньої Російської імперії та СРСР — фахові історики, але виховані в імперському погляді, який вони й переносили на нове середовище. Української держави, яка промотувала б власну візію, тоді не існувало, а Радянський Союз сприймався як «Росія»^[9]. Винятки — буквально кілька кафедр україністики (Гарвард, Альберта), що їх свого часу очолили історики українського походження. Тож тривалий час світ дивився на історію Східної Європи очима російських істориків.

Російська академія проти російського підручника

Найгостріший доказ підміни дає сама російська наука. У вуличній розмові співрозмовник Дрібниці пропонує спільно відкрити «Большую российскую энциклопедию» — академічне видання, яке готує Інститут історії РАН, а не анонімні дописувачі. І там Київська Русь та «Русское государство» — це дві окремі статті: історія «Русского государства» починається з Івана III, тобто від держави, що виникла лише в другій половині XV століття^[11]. А коли відкрити статтю про Київську Русь (давньоруську державу), там прямо сказано, що це багатоетнічна держава, де ще не було ні росіян, ні українців, ні білорусів — нації тоді ще не склалися^[12].

Це підтверджується й самою БРЭ: профільна стаття про «Русское государство» датує його утворення XV—XVI століттями (від Івана III), а Київську Русь («Древнерусское государство») описує окремо як поліетнічне утворення IX — початку XII століть, до складу якого, крім слов’янських, входили й неслов’янські племена. Тобто російська академія не зводить ці дві держави в одну тяглість.

А далі — ключовий розрив: російське суспільство через шкільні підручники й медіа розповідає рівно протилежне — що Київська Русь це «перший етап» російської державності^[13]. Виходить парадокс: фахові російські історики в енциклопедичних статтях пишуть одне, а масовий міф, на який спирається й державна пропаганда, — інше. Спадкоємність Русі тримається не на російській науці, а всупереч їй.

Не нове й ототожнення трьох народів в один. Уже в другій половині XIX століття імперська політика оголосила росіян, українців і білорусів «одним народом» — і саме цю формулу повторив Путін у програмній статті 2021 року, ще до повномасштабного вторгнення^[14]. Аргумент про «один народ» — не відкриття, а реанімація імперської тези півторастолітньої давнини.

Прикметно, що сам Дрібниця виводить із цього ширший критерій: «офіційна точка зору на історію існує лише в тоталітарній державі»^[55]. У живій науці — навіть російській — співіснують різні школи й підходи: петербурзька проти московської, полеміка в фахових журналах на кшталт «Вопросов истории». А коли натомість нав’язують одну-єдину, обов’язкову для всіх версію минулого, це ознака вже не науки, а держави, що зробила історію інструментом ідеології. Саме тому розрив між російськими енциклопедіями й шкільним міфом — не академічна дрібниця, а симптом одержавлення історії.

Варто додати й деталь про саму північно-східну династію. Велике княжіння тамтешні князі тримали не як спадок «від Києва», а як ярлик від ординського хана: московський дім отримав ярлик на князівство від хана Узбека^[15] (Іван Калита — у 1320—1330-х роках). Легітимність ранньої Москви спиралася на Орду, а не на київську тяглість, яку їй приписали згодом.

Ординсько-московська династична сплетеність відлунювала й через століття. Дрібниця нагадує маловідомий епізод: близько 1575 року Іван IV Грозний посадив номінальним «великим князем всея Русі» Симеона Бекбулатовича — хрещеного касимовського хана, прямого нащадка Чингісхана (Чингізида), — а сам про людське око відступив у «князі московські»; за рік цареву «комбінацію» згорнули^[50]. Хоч би навіщо Грозний це затіяв — щоб перекласти відповідальність на підставну особу, — сам факт промовистий: титул «великий князь всея Русі» був настільки рухомою формулою, а не відображенням реального «руського» коріння, що на нього без проблем саджали Чингізида. (Академічно це вересень 1575 — вересень 1576 року; Бекбулатович був номінальним, маріонетковим правителем, тоді як реальну владу тримав Іван IV, — див. дослідження Дональда Островського.)

«Історія в кордонах»: як єдину оповідь ділять навпіл

Є й суто методологічний прийом. Російська історіографія подає минуле Русі як одну безперервну історію своєї держави, штучно розрізану на дві половини: спершу — держава з центром у Києві (до монгольської навали), а потім, після приходу монголів, оповідь без переходу «перестрибує» на Володимиро-Суздальське князівство й Москву, ніби це та сама держава^[16]. Насправді це різні політичні утворення; зшивання їх в одну тяглість — наративний трюк, а не висновок із джерел.

Та сама логіка змушує приписувати «Росії» й те, що до неї ніяк не належить. Показовий приклад — Новгород: від часів розпаду Русі це була окрема незалежна республіка («Господин Великий Новгород»), яку Москва захопила лише 1471 року, але яку російський наратив теж заднім числом зараховує до «Росії»^[17]. А історично Новгород мав шанс стати окремим, четвертим східнослов’янським суб’єктом — поряд із тими, з кого згодом постали українці, білоруси й росіяни. Інакше кажучи, «єдина історія» — це проєкція пізніх кордонів у минуле, а не те, що було насправді.

Сам Новгород «російським» не був і за устроєм. Київ контролював його ще від княгині Ольги — саме вона перша посадила там свого посадника, — але цей контроль не робив Новгород «Руссю»: місто було торговельно зорієнтоване на Балтику й Ганзейський союз і прагнуло від київського контролю звільнитися. Звільнившись, воно стало торговельною республікою, де князя запрошували мовби на платню, а владу тримало віче; частиною Росії як державності Новгород став лише з другої половини XV століття — тобто з приєднанням 1471 року, а не «споконвіку»^[22]. Так само пізно «руською» стала й сама колиска майбутньої Москви: межиріччя Оки й Волги, де згодом постало Московське князівство, до другої половини X століття населяли балтські, фіно-угорські й тюркські племена, а під київський контроль воно потрапило лише з появою там слов’янських поселень^[23]. Тобто й Новгород, і московське ядро ввійшли в орбіту Русі пізно й ззовні — а не були її питомим осердям, як вимагає імперська схема.

Цей висновок спирається не лише на політичну історію, а й на лінгвістику. Валентин Янін, багаторічний керівник новгородської археологічної експедиції, вказував: усіх учили, що колись існувала «єдина Русь» з єдиною мовою, яка згодом розпалася на окремі гілки. Але аналіз берестяних грамот дав протилежний результат — чим давніші грамоти, тим більше відрізнялися говірки на різних територіях, а мова новгородських грамот виявилася найближчою до лехітської (польської) групи, а не до «спільноруської»^[21]. Тобто «єдиної давньоруської мови», з якої нібито порівну вийшли всі троє (плюс новгородці), не було від початку — східнослов’янський простір був різноманітним, а приєднання Новгорода до Москви 1471 року обірвало становлення ще однієї окремої народності^[21].

«Русь пішла на північ» — спростована теорія XIX століття

Щоб пояснити, як «руськість» опинилася в Москві, кремлівський наратив подеколи сягає по ще старший аргумент: мовляв, після монгольської навали населення Наддніпрянщини «опоясалось мечем і пішло на північ», у Залісся, а спорожнілий південь заселили вже не русини, а «прибульці». У цій схемі сучасні українці — нібито пізні чужинці на київській землі, а справжні нащадки Русі — росіяни.

Це не народна вигадка, а конкретна академічна теорія російського історика Михайла Погодіна початку XIX століття — сформульована тоді, коли археологічного й мовознавчого матеріалу майже не було^[20]. Прикметно, що спростував її ще тоді саме Михайло Максимович — той самий, хто ввів термін «Київська Русь»: у полеміці з Погодіним він обстояв безперервність київської людності й право українців вважати Русь своєю історією. За наступні півтораста років наука дала остаточну відповідь: ані археологія, ані генетика не знають жодного масового переселення з півдня на північ у другій половині XIII століття^[20]. Навпаки, розселення слов’ян простежується ще з епохи Великого переселення (V–VII століття) з басейну Прип’яті — на землі сучасних Польщі, Білорусі, Росії та Північної України^[20]. Київ після 1240 року справді знелюднів і занепав, але це наслідок руйнування й данини, а не організованої «евакуації народу». Теорія Погодіна давно належить історії науки, а не науці; чіплятися за неї у XXI столітті — те саме, що звірятися з «Історією» Карамзіна замість сучасних досліджень.

Два літописання: Київ, що чинить опір, і Залісся, що кориться

Привласнення Русі видно навіть у тому, як про неї писали в різних центрах. Важлива методологічна засторога: оригіналів літописів не існує — збереглися лише пізніші списки, причому найдавніший датується аж 1420-ми роками (XV століття), за два століття після описуваних подій^[26]. Це чотири основні зводи, і кожен відбиває погляд свого осередку: два новгородських літописи передають точку зору північного заходу, Лаврентіївський — північного сходу (Володимиро-Суздальське князівство), а Іпатіївський — півдня Русі, тобто Києва, де велося найдавніше літописання^[27].

І погляди ці протилежні — що добре видно на оцінці монгольського вторгнення. Російський історик В. Рудаков (РАН) показав: у «київському» Іпатіївському літописі нашестя — це козні диявола, яким треба протистояти навіть ціною загибелі. А в «північних» Лаврентіївському й Новгородському те саме нашестя — кара Божа, інструмент покарання за гріхи, якій безглуздо чинити збройний опір; єдиний шлях — смирення й покаяння^[28]. Київський літопис і повніший фактами: він докладно пише про київських князів — Михайла Чернігівського (загинув) і Данила Галицького, який тікав не зі страху, а щоб організувати відсіч монголам, і саме заради цього пішов на союз із Папою Римським^[29]. Дві традиції — опору й покори — розійшлися вже в XIII столітті, задовго до того, як Москва оголосила себе єдиною спадкоємицею Русі.

Північно-східна околиця: в’ятичі, меря й пізнє хрещення

Наскільки пізно й ззовні північний схід входив у «руську» орбіту, видно навіть на етнографії його людності. Саме з в’ятичів — східнослов’янського союзу племен на Оці — і почалася ця вулична розмова. Дрібниця звертає увагу на промовисту деталь: християнізація тут розтяглася на чотири століття, а самих в’ятичів хрестили аж за сина Дмитрія Донського наприкінці XIV століття — на два-три покоління пізніше за Київ^[39]. Археологія це підтверджує: язичницький обряд кремації з невисокими курганами тримався у цих краях до XIV століття. Причому поховання тут різко різняться — на заході Московської області трапляються острівці кривичів, більшість — в’ятичі, а на північному сході це вже фіно-угорська меря^[40].

Тобто землі, які згодом стануть ядром Москви, у домонгольську добу були радше слов’янсько-фіно-угорським порубіжжям, ніж «серцем Русі». Це узгоджується з тим, що межиріччя Оки й Волги ввійшло в орбіту Русі пізно й ззовні (див. ^[23]): християнство, слов’янська людність і сама «руська» назва прийшли сюди не як питома спадщина, а як пізніший наплив із півдня.

Де лежить династія: могили в Києві, а не в Заліссі

Ще один наочний доказ, де насправді був центр Русі, — поховання самої династії. У вуличному диспиті співрозмовник вимагає «конкретики»; Дрібниця дає її саме через могили^[63]. Картина промовиста: серце династії й місце останнього спочинку її ключових постатей — Київ, а не Залісся.

Ярослав Мудрий похований у Софії Київській — його білокам’яний саркофаг і донині стоїть у північній галереї собору; рештки з нього неодноразово досліджували (за ними скульптор-антрополог Михайло Герасимов ще 1939 року виконав відому реконструкцію обличчя князя)^[63]. Тут потрібна чесна засторога: самі кістки з саркофага мають бурхливу долю — його відкривали в 1936, 1939 і 1964 роках, вміст був перемішаний, а в 2009-му виявилося, що наявні рештки радше жіночі, тож питання, чи лежить у ньому сам Ярослав, лишається дискусійним. Але головне для нашої теми незаперечне: місце поховання київського князя — Софія Київська, збудована ним же, а не якийсь північний собор.

Ще показовіший приклад — Юрій Долгорукий, той самий князь, якому російська традиція приписує заснування Москви. Помер він 1157 року в Києві (за літописом — отруєний на бенкеті київського боярина) і похований, за Дрібницею, у церкві Спаса на Берестові в Києві^[63]. Тобто «засновник Москви» лежить не в Заліссі, а в Києві. Дрібниця згадує й радянські розкопки 1960-х біля церкви, які нібито «підтвердили» атрибуцію скелета Долгорукому — мовляв, у нього руки були трохи довші за середні^[63]. Ось цю деталь якраз варто уточнити: аргумент «довгі руки» — це народна етимологія (прізвисько «Долгорукий» історики виводять не від довжини рук, а від «загребущості», прагнення захопити чужі землі), а новіші дослідження знайдених там саркофагів узагалі ставлять атрибуцію під сумнів — один зі скелетів, який десятиліттями видавали за князя, схоже, жіночий. Хоч би кому належали конкретні кістки, безсумнівне інше: саркофаги ці — у Києві, і саме до Києва, а не до Володимира чи Москви, привозили ховати навіть того князя, якого зробили «батьком-засновником» майбутньої російської столиці.

А от Рюрик, з якого кремлівський наратив виводить усю «тяглу» династію, — особа легендарна, і могили в нього немає ніде^[63]. Сучасний «камінь Рюрика» під Новгородом, зауважує Дрібниця, — це пізніший пам’ятний знак, а не поховання, і жодним джерелом воно не підтверджене. Отже, династичний ланцюг, на який спирається міф, починається з постаті без могили, а завершується — принаймні у своїх найвідоміших київських і «московських» ланках — саркофагами в Києві. Некрополь Русі був там, де була Русь.

Чому піднеслося Залісся: ґрунти, Орда й Каліта

Окреме питання — чому центром влади стало саме Залісся (Суздаль, Ростов, згодом Москва), а не Київ чи Новгород. Сама назва «Залісся», зауважує Дрібниця, книжна: вона фіксується в «Задонщині», літературній пам’ятці кінця XIV століття, і означає Переславль-Заліський та землі при межиріччі Оки й Волги^[42]. Це буквально «земля за лісом» — за брянськими лісами, якщо дивитися з Києва й Чернігова.

Піднесення цього краю Дрібниця пояснює приземлено, без містики «переходу столиці». Юрій Долгорукий і його син Андрій Боголюбський свідомо стимулювали переселення: Наддніпрянщину діймали половецькі набіги, Новгород мав убогі ґрунти й потерпав від варягів, а Залісся боронили ліси — і водночас там був клапоть родючого чорнозему, Володимирське ополля. Ростов же був факторією для збору данини з фіно-угорських народів^[46]. Далі спрацював уже ординський чинник: Іван Каліта став єдиним збирачем податків з усіх «руських земель» північного сходу, бо монголам було зручніше мати справу з одним збирачем, — на цьому Москва й накопичила кошти та піднеслася^[47].

Той самий механізм «збирання земель» довершили нащадки Каліти. Коли 1485 року люди Івана III перехопили лист тверського князя Михайла Борисовича до великого князя литовського, Іван III без бою приєднав Тверське велике князівство; а під час дальшої московсько-литовської війни під його руку 1500 року перейшов і Чернігів. Як зауважує Дрібниця, саме Іван III, а не його онук Іван IV Грозний, був найвидатнішим «збирачем руських земель»^[48]. Прикметно, що це «збирання» йшло не з київського центру, а навколо нового, північно-східного осердя.

Різнилися й самі способи, у які Литва та Москва прирощували руські землі, — і це розрізнення теж підважує міф про «повернення свого». Велике князівство Литовське, зауважує Дрібниця, руські землі здебільшого інкорпорувало, а не завойовувало: литовські князі одружувалися з місцевими княжнами, і землі переходили як посаг чи через династичні угоди (так до Литви ввійшли Чорна й Біла Русь)^[59]. Москва ж діяла інакше — «завойовувала»: Чернігово-Сіверщину вона здобула, коли тамтешні князі на початку XVI століття перейшли з-під Литви під руку московського князя, а московсько-литовські війни за ці землі тривали, за оцінкою Дрібниці, понад вісімдесят років^[59]. Показова й сама лексика московських джерел — «отвоевали», «вернули»: вона видає імперську рамку, ніби землі «колись були наші», тож їх «повертають», — тоді як ішлося про звичайне завоювання сусідніх князівств.

І тут — ключове для нашої теми: чим саме живилася ця північно-східна державність. Ординський слід у ній визнавали не лише українські полемісти. Дрібниця нагадує, що ще Карл Маркс — який, за словами історика, не був фахівцем і мав славянофобські погляди — виводив московські порядки не з Києва, а з Орди: у переказі Дрібниці Маркс казав, що історія Московії «білими нитками пришита до Русі», тоді як насправді це традиції Орди, до яких московські історики вже згодом «пришили» історію Русі^[43]. Сам ідіоматичний зворот належить радше переказу; але Марксова теза відома — у «Таємній дипломатії XVIII століття» (1856–57) він справді виводив московські звичаї зі «школи монгольського рабства», а не з київської спадщини. Ту саму лінію вів історик-євразієць Георгій Вернадський, син академіка Володимира Вернадського: на його думку, Московське царство перейняло традиції Орди^[44]. Сучасніший, обережніший погляд, який наводить і сам Дрібниця, говорить не про пряме успадкування, а про симбіоз візантійсько-християнських і ординських традицій — обліку, підпорядкування, десяткового поділу (на десятки, сотні, тисячі); утім, це радше інтерпретація наявних фактів, ніж доведена певність^[45]. Хоч би як зважувати цей вплив, важливий сам висновок: державність Залісся живилася ординським і візантійським корінням — а не «тяглістю від Києва».

Що це значить

Міф про Росію — спадкоємицю Русі тримається на одному слові, яке навмисно не розрізняють у двох значеннях: «Русь» як реальна держава з центром у Києві (яка справді існувала) і «Росія» як назва, що її Москва перебрала через грецьку церковну традицію та власну титулатуру. Перше — історія українських земель; друге — історія того, як цю історію згодом присвоїли. Спадкоємність назви — не спадкоємність держави: інакше довелося б визнати спадкоємцем Русі й кожного, хто колись писав це слово грецькою.