Звідки назва «Україна»: міф про «окраїну»

Міф і чому він живучий

«Україна — це просто “окраїна”, околиця Росії; навіть назва доводить, що це не країна, а прикордоння» — один із найстаріших аргументів імперської публіцистики, який дожив до статей Путіна і до сьогоднішніх стрічок коментарів. Він зручний, бо виглядає як «лінгвістика»: мовляв, самі подивіться на слово.

Але щойно подивитися на слово по-справжньому — у літописах, перекладах Біблії і на старих картах, — конструкція розсипається. Розберімо по порядку: коли назва з’явилася, що вона означала і чиєю «окраїною» вона ніяк не могла бути.

1187 рік: Україна старша за Москву-державу

Перша згадка назви добре відома джерелознавцям. Іпатіївський літопис — київське продовження «Повісті минулих літ» — під 1187 роком повідомляє про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, воїна, який боронив південне порубіжжя від половців^[1]. Літописець завершує некролог словами: «ѡ нем же Оукраина много постона» — «за ним же Україна багато потужила», у перекладі Леоніда Махновця. Уже через два роки, під 1189-м, той самий літопис згадує «Україну Галицьку» — тобто слово вживалося щодо різних руських земель, і аж ніяк не в сенсі чийогось прикордоння.

Для розуміння масштабу: у 1187 році Москва — щойно згадане в літописі поселення на околиці Володимиро-Суздальського князівства, а Московське князівство з’явиться лише у XIII столітті. Називати Україну «окраїною Росії» — анахронізм у чистому вигляді: назва «Україна» на століття старша не тільки за Російську імперію, а й за саму московську державність. Як саме Московія згодом привласнила ім’я «Русь» — окрема історія, розібрана у статті Як «Русь» стала «Росією».

Що означає корінь: «край» — це не «скраю»

Лінгвістичне ядро міфу — підміна значення. Загальнослов’янський корінь «край» має два основні значення: «відрізок, кінець чогось» і «земля, країна, сторона». Українські історики та мовознавці наголошують: «край» — це будь-яка частина цілого, не обов’язково та, що скраю^[2]. Досі кажемо «рідний край», а не «рідна околиця»; у чеській адміністративній системі «kraj» — звичайна назва регіону (kraj Vysočina, Моравськосілезький kraj), і ніхто не перекладає її як «окраїна»^[9].

Водночас сумлінні історики не спрощують: Наталя Яковенко зазначає, що в канцелярській мові Речі Посполитої XVI–XVII століть «Україна» справді могла звучати як «порубіжна земля» — з погляду Вільна чи Кракова^[3]. Але це погляд чужої столиці на Подніпров’я, а не «переклад» назви, — і вже точно не «окраїна Росії», якої тоді не існувало на цих землях ані політично, ані ментально.

Найпереконливіший аргумент щодо значення «країна» — Пересопницьке Євангеліє (1556–1561), перший відомий переклад Євангелія руською (староукраїнською) мовою. Перекладачі систематично вживають «україна» там, де грецький текст має χώρα («країна, земля»): «пришол в україни иудейския», «прошол всей украини іорданскои», а околиці Єрусалима названо «украинами»^[4]. Юдея та Йорданщина — це «україни» у значенні «краї, землі», без жодного прикордонного сенсу.

Це типова європейська модель називання: England — «земля англів», Deutschland — «земля німців»; в основі багатьох назв країн лежить слово «земля, край»^[5]. Україна в цьому ряду — «країна, земля» своїх мешканців.

«Окраїна» — чия і коли?

Тепер до «лінгвістичних» аргументів міфу. Перший — про написання: у давніх текстах слово починається з «оу», тож, мовляв, це «окраїна». Але «оу» — це диграф, успадкований із грецької писемної традиції спосіб передати звук [у]: «Оукраина» читається «Україна», так само як «оучитель» — «учитель»^[6].

Другий аргумент розбивається об російську ж лексикографію. Іменник «окраина» — пізнє слово: у значенні «пограничные области» він фіксується в російських текстах із XVII століття, а до словників потрапляє лише 1847 року^[7]. Пікантна деталь: у московських документах XVI–XVII століть порубіжні землі самої Московії звалися якраз «украинные городы» — Тула, Кашира, Серпухов. Тобто якщо комусь і личить етимологія «прикордоння» — то московському, а не київському слововжитку.

Третій аргумент звучить найсолідніше: у літописах трапляються «україни» інших земель — псковська «украина» у Псковському третьому літописі під 1271 роком, «наши села… на Украине» в договорі рязанських князів 1496 року. Так, трапляються, — і це працює проти міфу. По-перше, ці «україни» — порубіжжя конкретних руських князівств, ужиті задовго до існування єдиної Росії, «окраїною» якої нібито є Україна. По-друге, як зауважує сам автор розбору, слово вживалося й щодо територій, які нічиїми околицями не були^[8]. Загальна назва «украина» у значенні «порубіжна земля» існувала — але саме за Середнім Подніпров’ям вона закріпилася як власна назва і з часом стала іменем країни.

Україна на картах Європи

Вирішальний тест на «власну назву» — зовнішній погляд: як ці землі бачили ті, хто не мав стосунку ані до Києва, ані до Москви. Відповідь дають карти^[10].

У 1613 році в Амстердамі видано Радзивіллівську карту Великого князівства Литовського (уклав Томаш Маковський, гравірував Гессель Герріц). У Середньому Подніпров’ї, між Ржищевом і Каневом, картограф підписав: «Volynia Ulterior, quae tum Vkraina tum Nis ab alijs vocitatur» — «Дальня Волинь, яку інші звуть Україною або Низом». Написання через V — саме та «Україна через ві», про яку згадує відео.

У 1648 році в Ґданську вийшла генеральна карта французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана — «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina» («Загальний план Диких полів, простіше кажучи України»). А 1660 року в Руані з’явилося друге видання його книги вже під назвою «Description d’Ukranie» — «Опис України». Для європейського читача середини XVII століття Україна — не «чиясь окраїна», а конкретна країна з власним іменем, розташована на Середньому Подніпров’ї^[11].

Що це значить

Хронологія проста і вбивча для міфу. 1187 рік — літописна Україна, за якою «тужить» земля. XVI століття — «україни иудейския» у першому українському перекладі Євангелія: слово означає «країна». 1613–1660 роки — Vkraina/Ukraina на європейських картах як усталена назва Подніпров’я. І лише 1847 року російське слово «окраина» вперше потрапляє до словника.

Назва «Україна» не «принижує» країну і не робить її чиїмось прикордонням — так само як England не є «окраїною» Німеччини через спільний корінь land. Міф про «окраїну» — не лінгвістика, а політика: він існує, щоб представити сусідню державу похідною від імперії. Про те, як та сама логіка працює в інших сюжетах — від привласнення назви «Русь» до казки про «штучну націю», — читайте в сусідніх розборах.