Голокост і Бабин Яр: пам'ять як поле бою

Голокост — частина історії України

Доля українських євреїв — не стороння історія, а частина минулого багатокультурної України, як і доля кримських татар чи поляків^[1]. 27 січня світ відзначає Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту (запроваджений ООН 2005 року); Україна долучилася одразу, а Верховна Рада ухвалила відповідну постанову 2011-го^[1].

Ця присутність — не нещодавня. Євреї з’явилися на теренах України ще в ранньому Середньовіччі: вірогідно, через Крим, орієнтовно між IV–VI і VIII–IX століттями нашої ери — точного датування історики не дають, але йдеться про добу до й навколо Київської Русі^[7]. Сюди ж належить часто згадуваний (і часто перекручуваний) сюжет про Хозарський каганат: поширена думка, що його верхівка прийняла юдаїзм, але це питання й досі дискусійне. «Хозари» — радше політична назва державного утворення, археологічно — алано-болгарський симбіоз із можливою юдейською верхівкою на короткий час; категоричність, з якою цю тезу подає російська пропаганда («не все так однозначно, як кажуть росіяни»), наукою не підтверджена^[8]. Хай там як, єврейські громади тут — багатовікові, а їхній розквіт у добу штетлу XIX століття докладно описав історик Йоханан Петровський-Штерн.

Рашизм і нацизм: спільний механізм

Подольський обережний із порівняннями, але вказує на структурні збіги між нацизмом і сучасною російською ідеологією («рашизмом»): байдужість до людського життя, зневага до прав людини й утримання суспільства у страху через постійний образ ворога. Для нацизму наріжним каменем був антисемітизм — ворогом оголосили єврея; для російської ідеології таким каменем є українофобія — ворогом став українець^[2]. І, що важливо, нацизм не зміг би скоїти стільки злочинів без підтримки частини тодішнього суспільства.

Радянське замовчування

Перша битва за пам’ять — із радянським минулим. У СРСР Бабин Яр замовчували: десятиліттями на місці розстрілів не було нічого. «Брехливий» радянський пам’ятник з’явився лише 1976 року — і говорив про абстрактних «радянських громадян», приховуючи, що людей убивали саме як євреїв^[3]. У єврейських родинах боялися згадувати Бабин Яр — так само, як в українських родинах боялися говорити про Голодомор чи сталінські репресії.

Російська інструменталізація

Друга, сучасна битва — з російською пропагандою. З 2016 року в український простір пам’яті зайшов проросійський «Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”». Його фінансували олігархи — Михайло Фрідман, Герман Хан, Павло Фукс — зі зв’язками з Кремлем; те, що вони самі єврейського походження, не змінює суті: це гроші, дотичні до фінансування путінської війни проти України^[4].

Найнебезпечніше — самі наративи центру: вони зображували українців суцільними колаборантами нацистів, водночас фактично стираючи відповідальність Німеччини, Гітлера, Третього Райху, вермахту і СС — так, ніби «євреїв убивала тільки Україна»^[4]. Це дзеркальне відображення кремлівського міфу про «українців-нацистів».

«Дякувати Сталіну за Ізраїль»: ще один трюк

Окремий російський троп вимагає, щоб євреї були вдячні Сталіну за створення Ізраїлю — мовляв, без СРСР держави не було б. Логіка та сама, що й у решті імперських наративів: усі «мають падати на коліна» перед Москвою. Фактично ж Ізраїль створювали самі євреї, незалежно від Сталіна. Так, на перших порах радянська дипломатія справді підтримала проголошення держави (зокрема на голосуванні в ООН 1947 року й визнанням 1948-го), — але робив це Сталін зі своїх геополітичних інтересів, а не заради єврейського народу чи самого Ізраїлю^[9]. Вдячність тут недоречна так само, як недоречно «дякувати» тому, хто на короткий час співпав із тобою в інтересах, а вже за кілька років розгорнув відверто антисемітську кампанію («справа лікарів», боротьба з «космополітами»). Це той самий механізм інструменталізації: чужу історію перетворюють на привід для боргу перед імперією.

Пам’ять як поле гібридної війни

Усе це — частина російської гібридної війни: інструменталізація пам’яті, щоб дегуманізувати минуле України й подати українців нездатними ні до державотворення, ні до власної пам’яті^[5]. Відповіддю стала державна концепція меморіалізації, створена українськими істориками: нині в Бабиному Яру 34 пам’ятні знаки — тоді як за радянських часів не було жодного^[5].

Корені такого ставлення — імперські. Антисемітизм, українофобія та інші фобії притаманні імперії: у Російській імперії антисемітизм був системним і жорстоким — від «смуги осілості», запровадженої за Катерини II. Показовий контраст: поки революційна Європа проголошувала права людини, імперія їх навпаки обмежувала^[6]. Пам’ять про жертв Голокосту тому й лишається полем бою, що визнання правди про минуле несумісне з імперським міфом.