«Зрада» Мазепи: розбір міфу

Міф

Найпоширеніша теза: Мазепа «зрадив свою країну», зрадив Петра I, перейшовши під час Північної війни на бік шведського короля Карла XII^[1]. У такому викладі це особиста зрада присяги — і саме на цьому будується тавро «Мазепа-зрадник», закріплене ще російською імперською традицією (анафема 1708 року).

Перша поправка: «зраду» переглядають самі російські історики

Парадокс у тому, що однобокість цього наративу спростовує не лише українська сторона. Російська історикиня Тетяна Таїрова-Яковлева (Санкт-Петербурзький університет) у монографії «Иван Мазепа и Российская империя. История „предательства“» (2011) на основі російських архівних документів показує, що історія «зради» значно складніша за пропагандистське кліше^[2]. Коли тезу переглядає історик зі «звинувачувальної» сторони, зводити все до моральної зради вже не випадає.

Друга поправка: відносини були договірними

Ключове, що оминає міф, — Гетьманщина не була безумовною власністю московського царя. Її відносини з Москвою регулювалися серією договорів («статей»), починаючи з Переяславських 1654 року. Чинними на час Мазепи були Коломацькі статті 1687 року, укладені при його обранні гетьманом за регентства царівни Софії^[3].

Тут потрібна точність: Коломацькі статті декларативно підтверджували козацькі права, але водночас обмежували політичні права гетьмана — тобто були черговим кроком Москви до звуження автономії, а не її гарантією. Саме це й важливо: відносини мали договірну форму, яку московський бік послідовно переписував на свою користь. «Зрада» у відносинах, де одна сторона роками ерозіює умови, — поняття щонайменше двобічне.

Важливо й те, що сторона цих договорів була повноцінною державою, а не безформною околицею. Як наголошує Таїрова-Яковлева, Гетьманщина мала всі обов’язкові ознаки держави: кордони, адміністративну й окрему судову систему, податки та армію — і все це зберігалося аж до кінця XVIII століття^[12]. Інша річ, що повної незалежності цій державі бракувало через проблему легітимності: у тогочасній Європі суверена мав хтось «коронувати» (наприклад, Папа Римський), а самопроголошену окремість треба було чимось обґрунтувати. Тому Богдан Хмельницький апелював до часів Володимира й Русі, шукаючи історичного коріння своєї держави, — а геополітично Україна, затиснута між трьома великими сусідами (Річчю Посполитою, Московією, Османською імперією), мусила шукати союзу, щоб устояти^[13]. Союз із Москвою був одним із таких варіантів — а не актом васальної відданості особі царя.

Третя поправка: кому Мазепа був винен присягу

Міф припускає, що Мазепа особисто належав Петру I. Насправді його державою було Військо Запорозьке (Гетьманщина), що діяло в межах укладених статей^[5]. Безпосереднім поштовхом до розриву стала відмова Петра I боронити Україну від шведів (відомий епізод, коли цар відповів, що не може дати навіть кількох вояків) і небезпека, що статус України стане розмінною монетою у великій політиці — аж до побоювань, що його віддадуть союзникові-королю Речі Посполитої^[4]. У межах договірної логіки вчинок Мазепи був не зрадою країни, а спробою зберегти її суб’єктність.

На пряме запитання «хто кого зрадив» Таїрова-Яковлева відповідає однозначно: Петро зрадив Мазепу. Усі домовленості, що існували з Україною, були порушені — і то порушені першими саме московським боком. Петро взяв курс на централізовану систему, спираючись на нових радників (передусім Меншикова), ламав економічні стосунки й, по суті, намагався знищити Гетьманщину як окрему державу^[14]. Коли провідна дослідниця Мазепи зі «звинувачувальної» сторони формулює це так прямо, теза про одиничну «зраду» гетьмана остаточно втрачає опору: розрив стався тому, що сеньйор зруйнував умови, на яких тримався союз.

Четверта поправка: «зрада» спиралася на незаконну анафему

Саме тавро трималося не лише на політиці, а й на церковному акті — анафемі 1708 року. Але й вона була порушенням церковних правил. Анафему в церкві може накладати лише духовна особа і лише на духовну особу; світської людини анафема не стосується. Мазепу — гетьмана, мирянина — піддали анафемі тільки за прямим наказом Петра I, усупереч церковним законам^[6]. Тобто інструмент, яким освячували «зраду», сам був застосований незаконно й суто з політичної волі царя.

П’ята поправка: право васала змінити сеньйора

Найважливіше, що руйнує моральну рамку «зради», — це правовий контекст доби. У тогочасній Європі діяла васально-сеньйоріальна «драбина» з чітко прописаними взаємними обов’язками. Ключове правило: якщо сеньйор не дбає про свого васала — передусім не захищає його, — васал має повне право перейти під владу іншого сеньйора. Це визнане право, а не порушення^[7].

Саме так склалася ситуація 1708 року: коли Мазепа попросив у Петра I допомоги для оборони України від шведів, цар відмовив — і це й стало причиною переходу гетьмана від сеньйора на ім’я Петро до сеньйора на ім’я Карл^[7]. У логіці феодального права це реалізація права, а не злам присяги.

Цей конфлікт сягав корінням ще Переяславської ради 1654 року, де зіткнулися два розуміння договору. Європейське (на яке орієнтувалися українці) — договір рівних сторін. Московське — договір як «служіння», де цар завжди вищий. Показовий епізод: на раді боярин Бутурлін відмовився принести взаємну присягу від імені царя — мовляв, московський самодержець присяги нікому не складає, присягати може лише українська сторона^[8]. Уже тоді відносини будувалися як нерівні — і пізніше Москва послідовно тлумачила їх на свою користь.

«Мазепинство» як кремлівська ідеологема

Тавро «зрадника» не лишилося в XVIII столітті — воно перетворилося на сталу ідеологему, що пережила і Російську імперію, і СРСР. У діалозі двох істориків, Олександра Набоки й Віталія Дрібниці, її генеалогію викладено стисло: Петро I особисто образився на Мазепу, цю образу церковно «благословив» Феофан Прокопович — і з цього виросло «мазепинство» як ярлик у російській ідеології, тобто антиукраїнський іредентизм: переконання, що українські землі «споконвіку» російські, а отже ніхто, крім Москви, не має права на них претендувати^[9].

Парадоксально, але українська еліта довго не сприймала імперію як чужу. За спостереженням Таїрової-Яковлевої, українці чимало зробили для її розбудови й спершу вважали, що творять власну імперію, бувши її впливовою частиною. Розчарування прийшло пізніше — коли ставлення до них змінилося; саме з цієї образи постала анонімна «Історія русів» (рубіж XVIII–XIX століть) — памфлет ображеної козацької старшини, що обстоював окремішність і права «малоросів»^[15]. Тобто навіть пам’ять про Мазепу як «свого» жила в середовищі, яке Москва щойно інтегрувала, — і «зрадником» його зробила вже імперська ідеологія, а не сучасники.

Постать Прокоповича тут не випадкова. До 1709 року він був апологетом Мазепи — присвятив гетьманові свою драму «Володимир» і вихваляв його в проповідях; та після Полтавської битви (8 липня 1709-го) різко перейшов на бік царя й уже 24 липня виголосив проповідь, де затаврував гетьмана та його прибічників як зрадників, подавши союз із Карлом XII як «юдину зраду» православ’я й царської влади. Згодом саме Прокопович став головним ідеологом петровських реформ. Тобто «анафема Мазепі» від початку була не богословським вироком, а політичним інструментом, який обслуговував той самий проєкт інтеграції української церковної еліти в імперію.

Подальша «гарячість» Москви саме до української теми — не випадкова емоція, а структурна риса. Російський іредентизм, зауважують співрозмовники, радикальніший за польський чи фінський: від’єднання Фінляндії Москва свого часу пережила спокійно, а на українську суб’єктність реагує «як бик на червоне». Корінь — той самий, що й у міфі про «штучну націю»: ще з середини XIX століття імперія не може визнати українців окремим народом з власною історією, і ця настанова «сидить» у ній понад сто років^[10]. У цій рамці й «зрада» Мазепи, і пізніша «зрада» Бандери — явища одного ґатунку: будь-яка спроба української самостійності автоматично кваліфікується як «зрада» Москви.

Зворотний бік цієї логіки оголює подвійний стандарт. Сама Росія, що так пильнує «свій» іредентизм, відмовляє в ньому власним корінним народам: за спостереженням Дрібниці, татари, башкіри, якути, дагестанці настільки зрусифіковані, що жодного руху до самовизначення не видно — і не випадково: у сучасній РФ немає жодної школи з національною мовою навчання з 1-го по 10–11 клас, рідна мова жевріє хіба в родинах і малих селах, а великі міста зрусифіковані повністю^[11]. Показовий контраст: навіть у радянській Україні українські школи попри тиск існували — і саме це допомогло зберегти національну ідентичність, яку «мазепинство» в російському лексиконі досі подає як «зраду»^[11]. Інакше кажучи, кліше «Мазепа-зрадник» — не історична оцінка події 1708 року, а елемент живої доктрини, що відмовляє українцям у праві бути собою.

Підсумок

«Мазепа-зрадник» — це оцінка з однієї, імперської перспективи, що видає договірний конфлікт за моральний злочин однієї людини. Якщо тримати в полі зору обидві сторони — серію статей, які Москва звужувала, відмову захищати Гетьманщину й перегляд «зради» навіть російською історіографією, — кліше розпадається. Залишається не зрада, а розрив домовленостей, відповідальність за який щонайменше спільна.