Як Росія переписує історію в підручниках
Історія-наука проти історії-предмета
Спершу розрізнення, яке робить сам Громенко (співавтор українських підручників): наука прагне істини, а шкільний предмет історії — багатофункціональний і, поряд із пізнавальною, несе виховну мету[1]. Питання, отже, не в тому, чи має підручник «виховувати», а в тому, що саме і в чий інтерес він виховує. Російська відповідь на це питання й перетворює підручник на зброю.
Від розмаїття до монополії
За раннього путінізму прямого примусу до одностайності не було: виходили різні підручники — від відверто просталінських (їх засуджувала ліберальна громадськість) до ліберальних (їх критикували «патріоти» й сам Путін). У 2013 році Путін уперше запропонував єдиний підручник; після публічної критики замість нього 2014-го з’явився єдиний історико-культурний стандарт — показово, що саме в рік анексії Криму та війни на Донбасі[2]. Тоді ж коаліція «державників і патріотів» за підтримки держави почала продавлювати свій порядок денний.
Остаточний крок зробила повномасштабна війна. Наприкінці літа 2023 року з’явився справді єдиний підручник Мединського й Торкунова, а решту готують до заборони. Самі Мединський і Торкунов підручник не писали — лише завізували концепцію; хто головний у парі, видно з того, чиє прізвище повторюється[3].
Реабілітація Сталіна
Найточніший «термометр» цих змін — ставлення до радянських репресій. У 1990–2000-х що репресії були злом, не сумнівався ніхто; деякі підручники були підкреслено антисталінськими, а один навіть порівнював анексію Криму з аншлюсом Австрії нацистською Німеччиною — за що історика Андрія Зубова 2014 року звільнили з посади, і він емігрував[4]. Нові ж підручники подають радянський період позитивно й славословлять Сталіна.
Навіщо: виправдати війну й перехопити молодь
Головна — можливо, єдина суттєва — причина появи підручника саме в такій редакції, наголошує Громенко, це виправдання російської агресії проти України[5]. Імперське «великодержав’я» тут лише тло.
Адресат теж не випадковий. Класична телевізійна пропаганда на молодь уже не діє — вона живе в інтернеті, а не в телевізорі. Тому держава заходить на молодь з двох боків: ставить під контроль Telegram і електронні ЗМІ (хвиля арештів адміністраторів каналів за сфабрикованими «економічними» звинуваченнями) і мілітаризує школи та виші[6].
Окремий фронт: воєнна історія
Поряд із загальними підручниками Росія відкрила окремий напрям — воєнну історію як прямий інструмент мобілізації. За спостереженням воєнного історика Василя Павлова, після вторгнення обмеження зняли: цим керує той самий Мединський (голова Російського воєнно-історичного товариства), і вже у 2024–2025 роках вийшли три нові підручники «Воєнна історія Росії» для різних класів[7].
Логіка наративу — зварити в єдине ціле мілітарну історію від Московського князівства до сучасної РФ, хоча ці утворення часом воювали між собою. Береться лише лінія на централізовану державу, стираються національні особливості (зневажливо — про фіноугорські народи, чувашів, мордву), а участь українців у Другій світовій просто викидається[8]. Це та сама привласнена «єдина» історія, що й у перейменуванні Московії на «Росію».
Усе це підкріплює міжнародна кампанія: до 80-річчя «перемоги» Росія розвозила виставки світом кількома мовами, де українців, білорусів, грузинів і балтійців або немає, або показано «колаборантами»; короткі переклади підручника поширюють через посольства[9].
Не лише школа: академічний багатотомник Наришкіна
Та сама державна машина працює не лише на рівні школи. У 2024 році Інститут російської історії РАН і Російське історичне товариство почали видавати найновіший узагальнювальний наратив — «История России» у 20 томах (29 книгах). І показово, хто очолює його редакційну раду: Сергій Наришкін — формально доктор економічних наук, а фактично директор Служби зовнішньої розвідки РФ (із жовтня 2016 року) і постійний член Ради безпеки, голова Російського історичного товариства з 2012-го, особа під санкціями ЄС, США й Британії. Сам склад керівництва, зауважує історик Віталій Дрібниця, який порозбирав це видання, «внушает большое недоверие»: редраду завершує академік Чубар’ян — той самий, що писав шкільні підручники для старших класів разом із Мединським[14]. Тобто верхівка академічного проєкту й верхівка шкільного — це фактично ті самі люди, а саме видання Наришкін, за словами рецензента, «з чарівного пенделя» зібрав нашвидкуруч, щоб закріпити потрібні ідеологеми вже й в академічному курсі[14].
Методологія привласнення тут та сама, що й у перейменуванні Русі на «Росію», тільки зодягнена в академічний апарат. Видання саме цитує золоте правило — історію держави пишуть у її сучасних кордонах, — і тут-таки його порушує, втягуючи в «історію Росії» всю історію Східної Європи з центром у Києві. А центр державності, як визнає й сам текст, був поза територією сучасної РФ: майбутні російські землі були окраїною Київської держави[15]. Прийом цей не новий — його ще у XIX столітті влучно описав чеський філолог: росіяни звуть усе східнослов’янське «руським», щоб зрештою все слов’янське оголосити російським.
Найкрасномовніший доказ — у назві самих розділів. Третя глава 2-го тому зветься «Степи Східної Європи, Північний Кавказ, Крим і Південно-Східна Прибалтика». Крим — міжнародно визнана територія України, окупована Росією; вписувати його в «історію Росії» академіки, наголошує Дрібниця, не мають жодного права — ні історичного, ні морального, ні політичного[16]. Те, що окупований півострів потрапив у заголовок академічного тому ще до того, як про нього зайшлося в тексті, оголює саму логіку проєкту: кордони пишуть не за історією, а за лінією фронту.
Парадоксально, але академічний текст подеколи спростовує власні ж шкільні підручники. У виданні (с. 246) прямо сказано, що гіпотеза про Ладогу як «першу столицю Північної Русі» підтвердження не отримала, а Новгород від часів княгині Ольги залежав від Києва, — тоді як «перша столиця Ладога/Новгород» закладена саме в мединські шкільні підручники. Там само (с. 253) визнано, що басейн річки Москви в X столітті лишався «пустельним», а слов’яни прийшли туди пізно[17]. Тобто навіть під редакцією директора СЗР фахові автори в дрібницях ще не повністю «лягли» під антинаукові положення Мединського — і ця щілина між академічним текстом і шкільним міфом якраз і викриває, де закінчується наука й починається пропаганда.
Схема, яку відтворюють підручники
Підручник не вигадує наратив із нуля — він відтворює історіографічну схему. І показово, що носії цієї схеми проговорюють її механіку самі. У вуличному діалозі співрозмовник Віталія Дрібниці, що представляється дипломованим істориком і прихильником «євразійської» концепції, визнає: українські підручники відтворюють схему Грушевського, а його власна — схему Соловйова й Ключевського, тобто «історію держави Російської»[10].
Саме звідси Дрібниця виводить ваду російської схеми. Історію держави, зауважує він, пишуть у тих кордонах, що склалися на момент написання: коли Соловйов і Ключевський укладали свою «історію Росії», територія України здебільшого була в складі імперії — тож схема втягнула її в російський наратив. Україна давно поза цими кордонами, а схема лишилася незмінною[11]. За нормального географічного принципу написання історії так не роблять — а російська схема його порушує, оголошуючи частиною «своєї» історії Русь із центром у Києві, тоді як майбутні російські землі були її периферією[12]. Сам термін «Русь», за спостереженням Дрібниці (він посилається на розрізнення Бориса Рибакова «Русь у вузькому і широкому сенсі»), починає накладатися на території сучасної Росії лише з другої половини XV століття — тобто як пізніша територіальна претензія, а не як питома самоназва[13].
Це та сама операція привласнення тяглості, що її докладно розбирають «Як Русь стала Росією» і «Між Руссю й козаками». Шкільний підручник — лише останній щабель, на якому ця кабінетна схема доходить до дитини як «очевидна» істина.
Звідки взялася схема: наука з XIX століття проти Татищева
Щоб зрозуміти, чому схема саме така, варто згадати, як вона складалася. У лекції про найпоширеніші російські міфи Дрібниця нагадує банальний, але незручний для Москви факт: усі чотири списки «Повісті минулих літ» — лаврентіївський, іпатіївський і два новгородські — історично опинилися на території сучасної Росії, тож першими взялися їх «державно» осмислювати саме росіяни[18]. А головне — робили це ще до того, як історія стала наукою. Бо історія як дисципліна з критикою джерел сформувалася лише з початку XIX століття, після праць німецького історика Леопольда фон Ранке; Татищев і Карамзін, які бралися тлумачити літописи раніше, працювали ще донауково[18].
Далі вже історики-науковці Соловйов і Ключевський, бачачи в літописах династію Рюриковичів, що «осіла» в Києві, вивели ідею, нібито російська державність зародилася на берегах Дніпра. У межах кордонів Російської імперії другої половини XIX століття це було нормально, наголошує Дрібниця, — ненормально те, що так само ці літописи читають сьогодні, коли Україна давно поза тими кордонами[19].
Тонкість, яку легко проґавити: різні російські міфи народилися в різні епохи. Імперська історіографія кінця XIX століття трактувала східних слов’ян як єдиний «руський народ» із трьох племен — великоросів, малоросів і білорусів. А звичний нам міф про «колиску трьох братніх народів» — це вже винахід радянської історіографії, яка, парадоксально, окремішність українців і білорусів якраз визнавала. Сучасна ж російська історіографія, за спостереженням Дрібниці, скотилася навіть нижче радянської — до імперської дикості, ніби українського народу не існує взагалі[20]. Це той самий «відкат», що його видно й у перейменуванні Русі на «Росію»: підручник лише доносить його до школяра як аксіому.
«Концепція Тихомирова»: історія Росії, що починається з Києва
У ще одному вуличному діалозі опонент Дрібниці — чоловік, що представляється істориком-аматором, — сам формулює цю схему без евфемізмів. Він апелює до «концепції академіка Тихомирова» (1930–50-ті роки), яка, за його словами, лежить в основі викладу історії Росії: історія Росії починається з Києва, бо на межиріччі Оки й Волги жили фіноугорські та балтські племена, від яких не лишилося писемних свідчень, — «нема про що описувати», а Київ і навколишні землі оголошуються «прабатьківщиною слов’ян»[25].
Тут варто уточнити: Михайло Тихомиров (1893–1965) — реальний радянський академік-медієвіст, фахівець з історії Русі й давньої Москви. Але мовець використовує його ім’я радше як зручний ярлик для загальної радянсько-російської схеми, ніж цитує конкретну працю; вада тут не в постаті Тихомирова, а в самому прийомі — привласнити історію Києва як «початок» історії Москви. Те, що середньовічна Русь із центром у Києві — не Московія, а майбутні російські землі були її периферією, докладно показує монографія Сергія Плохія «Походження слов’янських націй».
Найпоказовіше, що ту саму логіку відтворює й найновіший академічний багатотомник. Опонент згадує, що «Историю России» уклали так, що весь другий том — це археологічні культури на території сучасної України й уся історія Русі, а московське князівство «згадують аж у третьому томі» як таке, що постало в XI столітті вже на окраїні Русі[26]. (Точну кількість томів мовець наводить із пам’яті приблизно — ідеться про те саме багатотомне видання Інституту російської історії РАН, розібране вище.) Ту саму периферійність оголює й топоніміка: територія майбутньої Московії — це «Залісся», північно-східна окраїна Русі, а поряд із київським Переяславом на півночі з’являється його двійник — Переяслав-Залєський у Підмосков’ї[27]. Схема стара, а висновок незмінний: спершу «історію України до часів розпаду Русі» описують як власну передісторію, а вже потім оголошують українську історію «частиною історії Росії».
Ідеологічний ґрунт: «Росія — окрема цивілізація»
Під усією цією схемою лежить іще глибший ідеологічний шар — теза, що Росія взагалі є окремою цивілізацією, відмінною і від Заходу, і від решти світу. Її коріння сягає далеко за Путіна. Ще в другій половині XIX століття малознаний філософ-панславіст Микола Данилевський у праці «Россия и Европа» (журнал «Заря», 1869; окреме видання — 1871) розписав, чим Росія «відрізняється» від Європи, і одним із перших — ще до Арнольда Тойнбі — подав її як самодостатню цивілізацію[24]. Пізніше британський історик Арнольд Дж. Тойнбі у «A Study of History» (томи 1934–1961) увів саме поняття «цивілізації», відмінне від марксистського й просвітницького, — і в цій оптиці «Москва, Росія, Радянський Союз» легко подавалися як окрема цивілізація[21].
Путінська Росія цю рамку не вигадала, а підхопила — слідом за Китаєм, що називає себе «державою-цивілізацією» (civilization-state)[22]. Сам термін «государство-цивилизация» Путін почав уживати приблизно з 2012 року, зробив його наскрізним на Валдайському форумі, а 2023-го закріпив офіційно — у новій Концепції зовнішньої політики Росію названо «самобутньою державою-цивілізацією».
Найцінніше свідчення Дрібниці — про те, як ця абстракція потрапила в школу ще до офіційної риторики. На початку 2000-х, підробляючи лектором в інституті підвищення кваліфікації вчителів, він почув від учительки, яка довго прожила в Росії: там у всіх ІПК педагогів «прогнали через лекції» про Тойнбі й тезу, що Москва, Росія, СРСР — окрема цивілізація. «Це було ще початок двохтисячних, ще товариш Путін не виступив»[23]. Тобто держава засівала цей концепт у вчительські голови — а отже, і в майбутні підручники — раніше, ніж він став офіційною доктриною: та сама фабрика, лише на вході.
Що це значить
Російські історичні міфи — не набір випадкових помилок, а продукт державної машини, яка щороку виходить на нове покоління через школу. Розуміти, як працює ця фабрика — єдиний підручник, історико-культурний стандарт, реабілітація Сталіна, — означає бачити джерело самих міфів, а не лише їхні наслідки. І бачити, що ця освітня політика прямо обслуговує війну.
Пов'язані персоналії
- Сергій Громенко — Кандидат історичних наук, публіцист
- Василь Павлов — Воєнний (мілітарний) історик
- Віталій Дрібниця — Історик, автор каналу «Vox Veritatis»
Посилання
- [1] узагальнення
Історія як наука й історія як шкільний предмет — різні речі з різною метою: наука прагне істини, а шкільний предмет багатофункціональний і несе виховну мету. Питання до російських підручників — яку саме мету вони мають.
Повернутися до тексту - [2] узагальнення
Російська держава поступово монополізувала історичну освіту: за раннього путінізму підручники були різні, у 2013 році Путін уперше запропонував єдиний підручник, а після публічної критики 2014 року з'явився єдиний історико-культурний стандарт — у той самий рік, коли почалися анексія Криму й війна на Донбасі.
Повернутися до тексту - [3] узагальнення
Перехід до справді єдиного підручника стався з початком повномасштабної війни: наприкінці літа 2023 року з'явився єдиний підручник Мединського й Торкунова, а решту мають заборонити. Мединський і Торкунов лише завізували концепцію, а не писали підручник; головний у парі — Мединський.
Повернутися до тексту - [4] узагальнення
Найпоказовіша зміна — ставлення до радянських репресій і Сталіна, маркер політичної «температури». У 1990–2000-х ніхто не сумнівався, що репресії — це зло (один підручник навіть порівнював анексію Криму з аншлюсом Австрії — за це історика Андрія Зубова 2014 року звільнили й він емігрував); нові ж підручники славословлять Сталіна.
Повернутися до тексту - [5] узагальнення
Головна — можливо, єдина суттєва — причина появи цього підручника саме в такій редакції є виправдання російської агресії проти України.
Повернутися до тексту - [6] узагальнення
Росія заходить на молодь, бо класична телевізійна пропаганда на неї вже не діє (молодь споживає інтернет, а не телебачення): держава з одного боку ставить під контроль Telegram і електронні ЗМІ (хвиля арештів адміністраторів каналів за сфабрикованими звинуваченнями), а з іншого — мілітаризує школи й виші.
Повернутися до тексту - [7] узагальнення
З початком повномасштабного вторгнення Росія використовує історію як прямий інструмент формування мобілізаційного ресурсу. Цим керує Володимир Мединський (очолює Російське воєнно-історичне товариство): після нових шкільних підручників 2023 року у 2024–2025-му вийшли ще три підручники «Воєнна історія Росії» для різних класів.
Повернутися до тексту - [8] узагальнення
Російський воєнно-історичний дискурс зварює в єдине ціле мілітарну історію від Московського князівства до сучасної РФ — попри те, що ці утворення часом воювали між собою. Обирається лише лінія на централізовану державу; стираються національні й регіональні особливості (зневажливо про фіноугорські народи — чувашів, мордву), а участь українців у Другій світовій просто викидається.
Повернутися до тексту - [9] узагальнення
Це супроводжує потужна міжнародна кампанія: до 80-річчя «перемоги» Росія розвозила виставки світом німецькою, іспанською, англійською, португальською, нав'язуючи свій наратив. Українців, білорусів, грузинів, балтійців там або немає, або показано негативно — як колаборантів. Короткі переклади підручника поширюватимуть через посольства РФ.
Повернутися до тексту - [10] узагальнення
Современная история Украины и её учебники воспроизводят в общих чертах схему Грушевского, а не Соловьёва, не Ключевского и тем более не Карамзина. А ваша схема изложения истории базируется на схеме Соловьёва, Ключевского — труды истории государства Российского.
Повернутися до тексту - [11] узагальнення
Общий нарратив любого государства, любой истории базируется на современных границах. Когда Соловьёв и Ключевский писали свою историю, это была Российская империя, территория современной Украины в большинстве своём была в составе России, и ваша схема втягивала и территорию Украины. Сейчас территория Украины вне ваших границ, а схема осталась та же.
Повернутися до тексту - [12] узагальнення
Есть определённая схема написания истории государства: она пишется исходя из государственных границ, которые на сегодняшний день. За основу берётся географический принцип написания истории. Вы его нарушаете, в то время как современные российские земли были периферией Руси.
Повернутися до тексту - [13] узагальнення
Русь до монгольского нашествия никак не накладывала сам термин на земли современной России. Этот термин стал распространяться у вас где-то во второй половине XV века, не ранее. Вот с этого периода вы почему-то начинаете себя осмысливать как Русь.
Повернутися до тексту - [14] узагальнення
Возглавляет редакционный совет Нарышкин — доктор экономических наук, но по совместительству директор Службы внешней разведки Российской Федерации с 5 октября 2016 года, постоянный член Совета безопасности. Именно это внушает большое недоверие к тексту. Завершает редсовет академик Чубарьян, который пошёл на сотрудничество с Мединским при написании учебников для старших классов. Нарышкин с волшебного пенделя объединил разношёрстных докторов и академиков, чтобы быстренько рассказать «правильную» историю молодёжи и закрепить эти идеологемы в академическом курсе.
Повернутися до тексту - [15] узагальнення
Есть договорённость между историками, что историю своего государства вы пишете в современных границах вашего государства. Это академическое издание само цитирует этот принцип, но тут же втягивает в историю России всю историю Восточной Европы. Хотя центр государственности был вне территории современной Российской Федерации — это Киев, а территории современной России были окраиной Киевского государства. Это идеологема.
Повернутися до тексту - [16] узагальнення
Дальше идёт глава третья: «Степи Восточной Европы, Северный Кавказ, Крым и Юго-Восточная Прибалтика». Уже в названии вписан Крым. Крым — это территория международно признанной Украины, оккупированная Российской Федерацией. Вы не имеете, товарищи академические историки, никакого права — ни исторического, ни морального, ни политического — вписывать Крым в вашу историю.
Повернутися до тексту - [17] узагальнення
На странице 246 чёрным по белому: гипотеза о том, что Ладога была первой столицей Северной Руси, подтверждения не получила. История Новгорода начинается не позднее 930-х годов, и он был зависим со времён княгини Ольги от Киева. А эта гипотеза о Ладоге как первой столице заложена в современных мединских школьных учебниках. Бассейн реки Москвы (с. 253) в X веке оставался пустынным; широкое освоение начинается лишь во второй половине XI века. То есть академический текст в ряде моментов ещё не лёг под антинаучное положение, распространяемое Мединским.
Повернутися до тексту - [18] узагальнення
Списки «Повісті минулих літ» — лаврентіївський, іпатіївський, два новгородські — історично опинилися на території сучасної Росії, тому першими до державного вивчення своєї історії, спираючись на ці літописи, узялися росіяни. Але історія як наука почала формуватися тільки з початку XIX століття, після праці видатного німецького історика й методолога Леопольда фон Ранке; а спроби Татіщева й Карамзіна осмислити ці документи були ще донауковими.
Повернутися до тексту - [19] узагальнення
Соловйов і Ключевський були вже істориками-науковцями, і оскільки літописи говорили про династію Рюриковичів, що начебто осіла в Києві, з'явилася ідея, нібито російська державність зародилася на берегах Дніпра. Осмислювати так у межах кордонів Російської імперії в другій половині XIX століття було нормально — інша справа, що зараз так осмислювати ці літописи вже неможливо.
Повернутися до тексту - [20] узагальнення
Міф про «колиску трьох братніх народів» — це не міф Російської імперської історіографії, а вже міф радянської. У Російській імперії кінця XIX століття існував підхід про єдиний руський народ із трьох племен — великоросів, малоросів і білорусів. Радянська ж історіографія, де історія як наука вже сформувалася, чітко визнавала росіян, українців і білорусів окремими народами — але саме тоді сформувала думку про «три братні народи». А сучасна російська історіографія скотилася навіть нижче радянської — до імперської позиції, ніби українського народу не існує взагалі.
Повернутися до тексту - [21] переказ
Если взять философию истории Арнольда Джозефа Тойнби, британского философа истории тридцатых-шестидесятых годов, который ввёл новое понятие термина «цивилизация», отличное от марксистского и просветительского, то с этой точки зрения Москва, Россия, Советский Союз — это отдельная цивилизация, построенная не на тех основах, что западная либо дальневосточная цивилизация.
Повернутися до тексту - [22] переказ
Это не национальное государство, а государство-цивилизация. И китайцы себя называют: «Мы — государство-цивилизация». И Путин тоже подхватил эту штуку, говорит, что Россия — тоже.
Повернутися до тексту - [23] узагальнення
Я подрабатывал в институте повышения квалификации, читал лекции учителям. Учительница, которая долго прожила в России, рассказала: у нас в России во всех институтах повышения квалификации нас всех прогнали через лекции, где объясняли, что такое цивилизация с точки зрения Тойнби и что Москва, Россия, Советский Союз — это отдельная цивилизация. Это было ещё начало двухтысячных, ещё товарищ Путин не выступил.
Повернутися до тексту - [24] узагальнення
Надо взять Данилевского — малоизвестного философа второй половины XIX века, у него есть книга «Россия и Европа». Там расписано, чем отличается Европа от России. Он, кстати, один из первых, ещё до Тойнби, описал Россию как отдельную цивилизацию, изложил принципы существования Европы и России как отдельной цивилизации ещё до Тойнби.
Повернутися до тексту - [25] узагальнення
Є така концепція академіка Тихомирова — 30-ті–50-ті роки XX століття, — яка лежить в основі викладу історії Росії. Виходячи з неї, історія Росії починається з Києва, бо на межиріччі Оки й Волги жили фіноугорські, балтські племена, жодних писемних свідчень про територію між Окою і Волгою не залишилося — там нема про що описувати. А Київ і навколишні землі є прабатьківщина слов'ян.
Повернутися до тексту - [26] узагальнення
Вони видали багатотомну «Историю России»: увесь другий том — археологічні культури на території України й уся історія Русі, а московське князівство згадують аж у третьому томі як таке, що постало в XI столітті на окраїні Русі.
Повернутися до тексту - [27] узагальнення
Територія майбутньої Московії — це північно-східна окраїна Русі, так зване Залісся. Є в нас Переяслав на Київщині, а є Переяслав-Залєський там у Підмосков'ї.
Повернутися до тексту
Джерела
- книга (2018) Memory Laws, Memory Wars: The Politics of the Past in Europe and Russia — Cambridge University Press Академічна праця про державну інструменталізацію історії та «закони про пам'ять» у Європі й Росії (Cambridge UP, 2018; ISBN 978-1108419727). Незалежне підкріплення тези про історію як інструмент російської політики.
- книга (1869) Россия и Европа Праця російського філософа-панславіста Миколи Данилевського (1822–1885): уперше надрукована частинами в журналі «Заря» 1869 року, окреме видання — 1871-го. Один із перших текстів, що подав Росію як окрему, самодостатню «цивілізацію» — ще до Арнольда Тойнбі. Ідейне джерело сучасної путінської доктрини «держави-цивілізації».
- книга (2015) Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі — Критика Авторизований український переклад монографії Сергія Плохія «The Origins of the Slavic Nations» (Cambridge University Press, 2006; ISBN 978-0521864039). Академічне підкріплення тези, що середньовічна Русь із центром у Києві — не Московія, а майбутні російські землі були периферією; пряме заперечення історіографічної схеми, яку в діалозі обстоює опонент Дрібниці.