Частина теми: Русь
Коли постала українська ідентичність
Міф: ідентичність як «вічна сутність»
Російський наратив про Україну тримається на простому припущенні: якщо народ існує сьогодні, він існував «завжди» — від Різдва Христового й раніше, незмінним. Звідси два дзеркальні висновки: українців «насправді» нема, бо їх «вигадали» недавно, а от Русь — це й є росіяни, тож «ми один народ». Історик Віталій Дрібниця називає цей хід оперуванням історичною статикою: опоненти не розуміють, що будь-яка ідентичність динамічна й змінюється з часом[2].
Цей цикл — сім авторських міні-лекцій на базі першого тому новітнього академічного 6-томника «Україна. Нариси історії» (Інститут історії НАН України, 2023–2024), розділ «Формування етнічної ідентичності»[1]. Він відповідає на пряме питання: коли і як насправді постала українська етнічна самосвідомість — і чому її коріння не зводиться ні до «вічного» народу, ні до спільного «давньоруського».
До X століття: етнічної ідентичності ще немає
Головна ознака того, що народ сформувався, — поява самоназви, зафіксованої в джерелах і прийнятої самими членами спільноти[2]. За цим критерієм до кінця X століття говорити про етнічну ідентичність на українських землях неможливо. Перші писемні згадки про слов’ян — предків українців — починаються з V століття, а все, що раніше, — це археологія, яка описує матеріальну культуру, але не етноси.
У середньовіччі людину визначала не «національність», а зовсім інші ідентичності: територіальна (знала, в якому селі чи місті живе), релігійна (до якого храму ходить) і станова (феодал, духовенство чи «третій стан»)[3]. Причина — нерозвиненість комунікацій: щоб з’явилася масова етнічна самосвідомість, потрібні книгодрукування (де можна прочитати, що ти українець чи росіянин), шляхи сполучення аж до залізниць і державна освіта з єдиними програмами, а це вже XIX століття[4]. Як формулює історикиня Наталія Яковенко, відсутність єдиного інформаційного поля на «розшнурованій непрохідними лісами й болотами території», якою була княжа Русь, узагалі виключає можливість єдиної ідентичності — тож до утворення Русі (друга половина IX століття) жодних етнічних ідентичностей джерела не фіксують[5].
Племена проти археології: «єдиного народу» не було
Російська ідеологема про «єдиний давньоруський народ» розбивається об конкретні джерела. «Повість временних літ» перелічує сім (можливо, дев’ять) племінних союзів на цих землях — поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, тиверці, хорвати, — але цей перелік не накладається на археологію: тут простежуються лише дві археологічні культури (Лука-Райковецька на правобережжі та Волинцевсько-роменська на лівобережжі), які жодним чином не діляться на сім[7]. До того ж і самі літописи фіксують ворожнечу й війни між цими племенами — свої так не воюють.
Показово інше: вироби обох археокультур, за оцінкою археолога Володимира Барана, схожі на 80–85%[8] — тобто матеріально це радше один споріднений масив. Дрібниця при цьому критикує сам термін «Південна Русь», який уживають автори 6-томника: на його думку, Русь була одна, з центром у Києві, у літописному значенні — землі сучасної північної України (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Волинь, далі Галичина)[6]. Так чи інакше, ні археологія, ні літописи не дають «єдиного народу», який можна було б ототожнити із сучасною Росією.
«Тутейша» самосвідомість: ідентичність розміром із волость
Що ж було замість етнічної свідомості? Переважала «тутейша» (локальна) самосвідомість — термін, який запровадили білоруські етнологи Чаквін і Терешкович. У її рамках своїми людина усвідомлює лише мешканців власного села чи кількох сусідніх, а всіх інших, «чужоволосців» з інших волостей, — чужими[9]. Це не унікальна «відсталість»: дослідник Сміт показав, що навіть у Туреччині до 1900 року — попри султанат, залізниці й газети — місцеві ідентичності клану, села, регіону важили більше за загальнотурецьку[10]. В окремих районах Білорусі «тутейшу» свідомість етнографи фіксували аж до XX століття.
Над цим локальним рівнем поставала «надтутейша», земельна свідомість — але вона була властива не селянам, а еліті: князям, адміністрації, священникам, верхівці купецтва, тобто прошарку, фактично єдиному для всієї Русі[11]. Саме звідси й сама назва «земля»: на місце зниклих племінних назв у літописах приходять «землі», а термін «земля», як зауважують медієвісти, тотожний сучасному поняттю «країна» — земля, країна, Україна[12].
«Земляна» ідентичність XII–XIII століть: кияни, галичани, чернігівці
З XII століття на перше місце виходять землі — Руська, Галицька, Володимирська, Волинська, Чернігівська, Турівська. Їх важливо відрізняти від князівств: межі князівств постійно мінялися, а земля лишалася стабільною одиницею[13]. Ієрархія ідентичностей була концентричною (за Смітом): найнижчий рівень — «тутейші», середній — земельна самосвідомість (кияни, галичани, чернігівці), і лише найвищий, найслабший — загальноруська, причому «руськими» місцеве населення звалося переважно ззовні, при спілкуванні з іноземцями[14].
Що земельна ідентичність була реальною й гострою, видно з постійних війн між землями — новгородців із суздальцями, галичан із киянами. Літописець у таких війнах зве воїнів своєї землі «нашими» й радіє з поразок чужих земельних спільнот[14]. Ці об’єднавчі процеси, що в Європі вели до подолання роздробленості, на Русі перервало монгольське вторгнення середини XIII століття — тому української пізньосередньовічної централізованої держави так і не склалося, а «тутейша» й «земляна» свідомості законсервувалися надовго[15].
Завершення формування руської ідентичності
І все ж саме наприкінці XII — у XIV столітті, за оцінкою українських істориків, завершується формування руської ідентичності на українських землях[16]. Специфіка України тут у тому, що спрацював не лише політичний чинник (переборення роздробленості), а й масштабні міграції: на вагу міграційних хвиль, спричинених наступами кочовиків, указував ще Михайло Грушевський[17].
Політичний бік цього процесу описав Михайло Брайчевський: у межах майбутньої України виокремилися два інтеграційні центри — західний (Галичина й Волинь) і східний (Чернігів), речниками яких були династії Романовичів і Ольговичів, що конкурували за Київ і спадщину Русі[17]. Князі цих земель усвідомили себе продовжувачами справи колишніх київських князів; за Ярославом Ісаєвичем, укладачі Галицько-Волинського літопису вважали Галич «другим Києвом»[18]. Промовистий доказ цієї руськості — українські студенти в європейських університетах кінця XV століття: за підданством вони записувалися як «литвини» чи «поляки», але називали себе русинами[19]. При цьому Дрібниця чесно застерігає: ця ідентичність охоплювала переважно еліту, тоді як селянська маса лишалася «тутейшою»[19].
«Русь/русин» стає етнонімом українських земель
Найважливіше для спростування міфу «один народ» — простежити сам етнонім. Спираючись на праці українського лінгвіста Антіна Генсьорського (дослідника Галицько-Волинського літопису), Дрібниця показує: з кінця X — початку XI століття назва «Русь» поширюється з середнього Подніпров’я на сусідні землі — спершу Чернігівську, потім Галичину, Волинь і навіть Закарпаття, де угорські джерела XII століття вже називають «русинську марку»[20][21]. Висновок Генсьорського категоричний: протягом XIII століття термін «Русь» в етнічному значенні охопив усі південно-західні землі — території сучасної північної і західної України — і там усталився як етнічний[21].
Тут пролягає й ключова мовна межа між українським «русином» і російським «русским». «Русин» — це іменник (субстантив), питома самоназва. А «русский» — первинно прикметник (атрибутив: «русские люди»), який лише згодом субстантивувався, перетворившись на іменник[22]. Сам етнонім «русь, русин» на російських територіях ніколи не був самоназвою широких мас, а в канцелярську мову Москви потрапляв пізно — і то під впливом київської (києво-могилянської) писемної школи[22].
Етнонім — з самого початку: договори 911 і 944 років
Що «Русь» — це етнонім, а не пізніший ярлик, видно вже з найдавніших джерел. У «Повісті временних літ» назва «Русь/русин» фіксується саме як етнонім (не політонім і не топонім) з X століття — у текстах договорів із Візантією 911 і 944 років, причому спершу закріплена лише за середньонадніпрянською Руською землею[23]. Російські дослідники Бєлова і Петрухін помітили красномовну деталь: у преамбулі договору 911 року Русь (княжа дружина варязького походження) ще протиставлена словенам, а в договорі 944 року цього протиставлення вже немає — ім’я «Русь» об’єднує, а не роз’єднує[24]. Саме в цей проміжок наддніпрянські слов’яни й варяги злилися в одну спільноту; за Олексієм Толочком, літописна формула «Поляне, яже нині зовемая Русь» пояснює, чому згадки про полян так швидко зникають: поляни першими прийняли ім’я Русь[24].
Що це значить
Розгорнута картина домодерної ідентичності обвалює міф «один народ» не лозунгом, а методом. Для того щоб об’єднати локальні земельні спільноти української Русі з північними землями (майбутніми Білоруссю й Росією) в «єдиний народ», не було жодних підстав — ні географічних, ні культурних, ні політичних, ні навіть мережі комунікацій, яка б це уможливила[25]. Натомість «Русь/русин» наприкінці XII — у XIII столітті стала ендоетнонімом саме населення сучасної України — рано порівняно з англійцями, французами чи росіянами. Тому, підсумовує Дрібниця, коли в Москві повторюють, що українці — «русские» й «ми один народ», за цією фразою стоїть пустота: досить відкрити бодай базовий підручник з етнополітології, щоб це побачити[26]. Українська ідентичність не «штучна» й не «новітня» — вона має задокументоване середньовічне коріння, яке до Росії не веде. Докладніше про сам термін «Русь» — у статтях «Київської Русі не було» — розбір міфу і як «Русь» стала «Росією»; про модерне націєтворення XIX століття — у статті чи «штучна» українська нація.
Пов'язані персоналії
- Віталій Дрібниця — Історик, автор каналу «Vox Veritatis»
Посилання
- [1] узагальнення
Базується цей проект на шеститомному українському академічному дослідженні. Називається «Шлях з первісності у цивілізацію», перший том «Українські шати середньовіччя». Всі шість томів — це робота авторського колективу Національної академії України, Інституту історії України; ці томи виходили протягом 2023–2024 років.
Повернутися до тексту - [2] узагальнення
Головною ознакою завершення формування будь-якого народу вважається поява етнічної ідентичності, зафіксованої в загальноприйнятій членам спільноти самоназві. Російські псевдоблогери не розуміють поняття історична динаміка, користуються поняттям історична статика: якщо є українці, значить, вони були українцями ще від Різдва Христового. Насправді будь-яка ідентичність динамічна, змінюється з часом.
Повернутися до тексту - [3] узагальнення
Я про це постійно говорю своїм російським візаві, що для періоду середньовіччя характерна ідентичність територіальна. Людина чітко знала, що вона живе в селі чи в місті, ідентифікувала себе релігійно, бо знала, до якого храму ходить, ідентифікувала себе станово, бо середньовічне суспільство Європи станове.
Повернутися до тексту - [4] узагальнення
Я завжди кажу росіянам, що для того, щоб появилася сучасна модерна етнічна ідентифікація, повинно бути книгодрукування, де можна було прочитати, що ти українець, італієць чи росіянин; потрібні були шляхи сполучення і бажано залізниці, а це XIX століття; потрібна державна освіта з чіткими програмами. Коли цього немає, немає і чіткої етнічної ідентичності.
Повернутися до тексту - [5] узагальнення
Як влучно зазначає доктор історичних наук Наталія Яковенко: відсутність єдиного інформаційного поля, простіше — шляхів сполучення, на такій величезній, розшнурованій непрохідними лісами і болотами території, якою була княжа Русь, виключає можливість формування такого типу спільноти. Тобто до утворення Русі, умовно до другої половини IX століття, ми взагалі не можемо говорити про якісь етнічні ідентичності.
Повернутися до тексту - [6] узагальнення
Мені особисто, як історику, не подобається, що автори вживають термін Південна Русь щодо українських земель. Я вважаю, що Русь була одна, з центром у Києві, і треба йти за літописцями і говорити про Русь у літописному сенсі слова, тобто це землі сучасної північної України: Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Волинь, а потім Галичина.
Повернутися до тексту - [7] узагальнення
Літописець нараховує сім, можливо, дев'ять племінних союзів: поляни, древляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці, сіверяни. Але на території України в цей період існувало всього дві археологічні культури: Лука-Райковецька і Волинцевсько-роменська. Дві або за росіянами три археологічні культури і сім літописних племінних союзів — як це сумістити? Прямої відповідності немає.
Повернутися до тексту - [8] узагальнення
Ці дві археологічні культури, за твердженням українського археолога, доктора історичних наук Володимира Барана, схожі за своїми артефактами, передусім керамікою, на 80–85%. Тобто тут існував якийсь союз племен.
Повернутися до тексту - [9] узагальнення
Як показує аналіз джерел, у домодерні часи велике поширення мала ідентичність, яку білоруські етнологи Чаквін і Терешкович назвали самосвідомістю тутешніх, або тутейших. У рамках цієї тутейшої самосвідомості своїми усвідомлюються лише мешканці власного населеного пункту чи кількох сусідніх; усім іншим, чужоволосцям з інших волостей, вони протиставляють себе як чужим.
Повернутися до тексту - [10] узагальнення
Характеризуючи самоусвідомлення жителів Туреччини до 1900 року, дослідник Сміт вказує, що місцеві ідентичності родового клану, села, регіону часто мали куди більшу вагу, ніж загальнотурецька. Це початок XX століття — султанат, залізні дороги, газети, журнали, але при цьому зберігалася така ситуація.
Повернутися до тексту - [11] узагальнення
Ідентичність тутейших усе ж не була властива представникам княжої верхівки, фактично єдиної для всієї Русі, а також наближеним до неї групам соціальної еліти. Тутейша свідомість — переважно сільського населення, а княжа еліта і наближені до неї групи формували вже трошки іншу свідомість, не тутейшу, а надтутейшу, земельну.
Повернутися до тексту - [12] узагальнення
Поява земель у Русі зумовлена виникненням замість колишніх племен нових суспільно-історичних організмів, які називаються в літописах «землі». Землі тотожні, як зазначають медієвісти, сучасному поняттю «країна»: тобто земля, країна, Україна. Вживання терміна «земля» відносно окремих частин давньої Русі простежується з другої чверті XII століття.
Повернутися до тексту - [13] узагальнення
Після зникнення з літописів назв племен на перше місце стають так звані землі: Руська, Галицька, Володимирська, Волинська, Чернігівська, Турівська. Землі слід відрізняти від князівств: кількість князівств та їхні межі змінювалися, а земля натомість виступала достатньо стабільною одиницею.
Повернутися до тексту - [14] узагальнення
В ієрархії етнічних ідентичностей давньої Русі простежується зазначена Смітом концентричність: самоусвідомлення тутешніх на найнижчому рівні, середній рівень — земельна самосвідомість (кияни, галичани), і загальноруська ідентичність, що ми типу Русь. Загальноруська ідентичність усвідомлювалася набагато слабше за земельну; руським населення Русі звалося зазвичай лише при спілкуванні з іноземцями.
Повернутися до тексту - [15] узагальнення
Своїми для членів локальних спільнот виступали лише ті, хто проживав на їхній території, а всі решта вважалися чужими — про це свідчать постійні війни між спільнотами всередині Русі: між ростово-суздальцями і новгородцями, галичанами і киянами. Ці процеси централізації у нас на Русі були перервані в середині XIII століття монгольським вторгненням, тому української пізньосередньовічної централізованої держави не склалося.
Повернутися до тексту - [16] узагальнення
Цей випуск має назву «Завершення формування руської ідентичності». На думку українських істориків, саме в період кінця XII — XIV століття завершується формування руської ідентичності. Специфікою України є те, що тут спрацював не лише політичний чинник, тобто переборення феодальної роздробленості, а й широкомасштабні міграції в межах сучасних українських земель. Формування єдиного етносу в Русі входить у завершальну стадію вельми рано порівняно з іншими народами Європи.
Повернутися до тексту - [17] узагальнення
Грушевський відзначив величезну вагу масштабних міграційних хвиль у межах сучасної української території та їх непересічну роль в утворенні українського народу. Брайчевський показав виявлення в межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів — західного (Галичина і Волинь) і східного (Чернігів), головними речниками яких були Волинська династія Романовичів і Чернігівська династія Ольговичів.
Повернутися до тексту - [18] узагальнення
Ольговичі чернігівські і Романовичі галицько-волинські конкурували в боротьбі за Київ, об'єднуючи Русь-Україну різного роду зв'язками. Виникнення єдиної етнічної самосвідомості було наслідком того, що князі Галицько-Волинської і Чернігівської земель усвідомили себе продовжувачами справи колишніх могутніх київських князів; як стверджує Ярослав Ісаєвич, укладачі Галицько-Волинського літопису вважали, що Галич був другим Києвом, спадкоємцем традицій першої київської держави.
Повернутися до тексту - [19] узагальнення
Наші студенти, які навчалися в європейських університетах наприкінці XV століття, акцентують на тому, що вони або литвини, якщо родом із Великого князівства Литовського, або поляки, бо в короні польській, але себе вони називають русини. Але наголошую, що ця ідентичність охоплювала тільки невелику частину елітного населення Русі; основне населення — селяни — навряд чи себе якимось чином, крім місцевих тутейших, усвідомлювали.
Повернутися до тексту - [20] узагальнення
Автор Генсьорський детально аналізує процес поширення назви Русь на різні території та населення Русі-України і фіксує відображення його в джерелах. Він показує, що саме з кінця X — початку XI століття назва Русь — як топонім і як етнонім — та похідні від неї починають вживатися стосовно сусідньої з Києвом Чернігівської землі.
Повернутися до тексту - [21] узагальнення
Тоді ж етнонім Русь, русин утверджується на Закарпатті, що свідчить про усвідомлення його мешканцями етнічної єдності з населенням решти руських земель; угорські джерела XII століття називають руську чи русинську марку. Генсьорський підсумовує: протягом XIII століття термін Русь у його етнічному значенні охопив усі південні і південно-західні землі — землі сучасної північної і західної України; на південно-західних землях термін Русь уже в XIII столітті усталився як етнічний термін.
Повернутися до тексту - [22] узагальнення
Русин, за Генсьорським, є субстантивом, а «руський» первинно було атрибутивом, який зазнав субстантивації. Коли ми тролимо росіян, кажемо, що українець-русин — це іменник, а «руский» — це прикметник: «русские» було прилагательным, «русские люди» — существительным, і лише з часом слово «русский» з прикметника стало іменником. Етнонім «русь, русин» на російських територіях ніколи не мав великого поширення, не був самоназвою.
Повернутися до тексту - [23] узагальнення
Назва Русь, русин як етнонім — саме як етнонім, не політонім, не назва політичної організації, не топонім — фіксується в «Повісті временних літ» з X століття, у договорах із Візантією 911 і 944 років. На початку існування Київської держави назва Русь ще не поширювалась на всю територію, а закріпилася лише за середньонадніпрянською руською землею.
Повернутися до тексту - [24] узагальнення
Російські дослідники Бєлова і Петрухін зробили спостереження: у преамбулі до договору 911 року міститься протиставлення Русі, тобто княжої дружини варязького походження, і словен. А в договорі 944 року цього дуалізму вже немає — ім'я Русь уже об'єднує, а не роз'єднує варягів і слов'ян. Олексій Толочко вважає, що словами «Поляне, яже нині зовемая Русь» літописець пояснює швидке зникнення згадок про полян: поляни першими прийняли ім'я Русь.
Повернутися до тексту - [25] узагальнення
Для об'єднання локальних земельних спільнот території сучасної України з північними земельними спільнотами — Білорусі, Росії — в один народ у межах усієї Русі ані природно-географічних, ані культурних, ані політичних підстав не було. На думку сучасних українських істориків, саме наприкінці XII — у XIII столітті Русь стала ендоетнонімом, тобто власною назвою для населення сучасної України.
Повернутися до тексту - [26] узагальнення
До чого були всі ці лекції? До того, що коли росіяни говорять, що ми, українці, «русские», що ми один народ, ця фраза не варта нічого: за цією фразою стоїть пустота. Для того, щоб розібратися в цій ситуації, треба як мінімум хоч щось почитати з етнополітології.
Повернутися до тексту
Джерела
- книга (2023) Україна. Нариси історії. Том 1: Шлях з первісності у цивілізацію. Українські шати середньовіччя — Київ: Академперіодика Перший том новітнього 6-томного академічного наративу історії України (Інститут історії НАН України; ISBN 978-966-360-500-5; DOI 10.15407/akademperiodyka.500.658). Авторський колектив — В. Балушок, О. Моця, В. Ричка, О. Русина та інші. Розділ «Формування етнічної ідентичності» (від с. 600) — пряма основа цього циклу лекцій.
- книга (2007) Вступ до історії — Київ: Критика Класичний методологічний посібник української історикині-медієвістки; на нього лектор покликається щодо неможливості єдиного інформаційного поля на території княжої Русі. Цитоване місце — про відсутність шляхів сполучення на розшнурованій лісами й болотами території.
- книга (1961) Галицько-Волинський літопис: лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості — Київ: Видавництво АН УРСР Праця українського лінгвіста (1898–1971), на яку лектор спирається в питанні поширення етноніма «Русь/русин» по українських землях. Повний текст — на «Ізборнику». Генсьорський датує усталення «Русі» як етнічного терміна на південно-західних землях XIII століттям.
- документ (911, 944) Русько-візантійські договори 911 і 944 років Тексти найдавніших міжнародних угод Русі, збережені в «Повісті временних літ». У преамбулі договору 911 року Русь (княжа дружина) ще протиставлена словенам, а в договорі 944 року цього протиставлення вже немає — на чому ґрунтується теза про злиття в єдину спільноту «Русь».