Передача Криму 1954: чи була вона незаконною

Міф: «Хрущов незаконно подарував Крим»

Російська пропаганда подає передачу Криму 1954 року двома способами. Простіший — карикатура про «п’яного Хрущова», що «подарував Крим за мішок картоплі». Серйозніший, на який і спирається юридичне виправдання анексії, — теза, нібито не були виконані всі процедури радянського законодавства: документ підписала лише Президія Верховної Ради, а Севастополь мав «окремий статус» і нібито взагалі не передавався.

Розібрати цей міф Vox Veritatis запросив Андрія Магеру — фахівця з конституційного права, випускника юридичного факультету Львівського університету, який понад 14 років працював у Центральній виборчій комісії України (з 2004-го по 2018 рік був заступником її голови). Його висновок однозначний: подібні твердження «далекі від дійсності», бо процес 1954 року «як почався, так і завершився цілком легітимно з дотриманням усіх конституційних процедур»^[1][4].

Три укази й зміни до Конституції 1936 року

Передачу Кримської області оформили не одним, а трьома указами президій верховних рад — РРФСР, УРСР і СРСР^[2]. Союзний указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» ухвалено 19 лютого 1954 року, а 26 квітня 1954 року Верховна Рада СРСР затвердила його окремим законом.

Саме цей закон і закриває питання «процедури». Він не просто переніс область з однієї республіки в іншу — він вніс зміни до Конституції СРСР 1936 року (статті 22 і 23, що поіменно перелічували області РРФСР і УРСР): у переліку адміністративних одиниць РРФСР Кримська область зникла, а в переліку Української РСР — з’явилася^[3]. Відтоді й Крим, і Севастополь фігурували в конституційних переліках саме як адміністративні частини Радянської України, а не Росії^[15]. «Сталінська» Конституція, ухвалена 5 грудня 1936 року й чинна до 1977-го, поіменно перелічувала всі складові частини кожної союзної республіки, тож зміна складу республіки автоматично вимагала зміни конституційного тексту. Її зробили. Отже, передачу закріплено на найвищому — конституційному — рівні всіх трьох конституцій: РРФСР, УРСР і СРСР^[4].

«Немає процедури — отже незаконно»? Хвіст не керує собакою

Улюблений контраргумент проросійських «легістів»: окремого закону, який покроково розписував би процедуру передачі території від однієї республіки до іншої, у радянському праві не існувало — а раз процедури немає, то й передача «незаконна».

Магера показує логічну хибу цього аргументу. Процедура — похідна від підстави, а не навпаки: «хвіст не може головою собаки керувати». Відсутність детально прописаної процедури не робить конституційну норму «мертвою» — норма діє незалежно від того, ухвалили на її розвиток окремий підзаконний акт чи ні^[10]. Більше того, наголошує він, навіть якби указів президій узагалі не було, а були лише зміни до Конституції 1936 року — самого факту, що Крим конституційно вилучили з Росії й конституційно включили до України, «більш ніж достатньо», аби вважати процедуру дотриманою^[11]. Передача території, до речі, не була в СРСР чимось безпрецедентним: ще у 1920-х роках Таганрог, частину Білгородщини й Стародубщину передали з Радянської України Радянській Росії — щоправда, за іншою Конституцією, яка ще не містила поіменного переліку областей^[9].

Севастополь: указ 1948 року нічого не «вилучав»

Окремий вузол міфу — Севастополь. Мовляв, він мав «особливий статус» і Україні не передавався. Це непорозуміння.

Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 року справді виокремив Севастополь — але лише як самостійний адміністративно-господарський центр з окремим бюджетом, тобто місто, що фінансувалося окремим рядком, незалежно від Кримської області. Це й усе^[5]. Указ не вилучав Севастополь зі складу Кримської області територіально й нічого в кордонах не змінював. Сама по собі згадка про «місто республіканського підпорядкування» в тексті указу не створювала окремого конституційного статусу: на конституційному рівні такої категорії ні у 1948-му, ні у 1954 році не існувало — у тодішніх конституціях РРФСР переліку таких міст не було. Чітке конституційне визначення ця категорія дістала аж із новими республіканськими конституціями 1978 року — і саме тоді, 20 квітня 1978 року, Конституція Української РСР уперше поіменно назвала містами республіканського підпорядкування два міста: Київ і Севастополь^[6][7]. Тобто конституційно «республіканським» Севастополь закріпили вже у складі Української РСР, а не Росії.

Промовисто, що це визнавало й саме російське МЗС. Магера зачитує висновок заступника міністра закордонних справ РФ Пастухова, підготовлений 1996 року на запит Ради Федерації: указ 1948 року не виділяв Севастополь зі складу Кримської області в самостійну одиницю, тож «город Севастополь был передан в Украине вместе с крымской области»^[16]. Тобто російське зовнішньополітичне відомство письмово стверджувало те саме, що й українська сторона: Севастополь 1954 року передали разом із Кримом.

Карело-Фінська РСР: коли «антиконституційно» — це про Росію

Окремий доказ непослідовності кремлівського аргументу — Карело-Фінська РСР. Її утворили як шістнадцяту союзну республіку 1940 року (того самого, коли СРСР анексував країни Балтії), а 1956 року ліквідували, понизивши до автономії у складі РРФСР^[12].

Тут і криється парадокс. Якщо вже прискіпуватися до «процедур», то Конституція СРСР 1936 року передбачала повноваження утворювати союзні республіки, але не передбачала механізму їх ліквідовувати^[13]. Ліквідацію Карело-Фінської РСР провели, за словами Магери, «грубим, ремісничим способом» — просто переписавши конституційний рядок. За тією самою логікою, якою Москва оголошує «антиконституційною» передачу Криму, антиконституційним «переворотом» довелося б визнати й ліквідацію цілої союзної республіки у власному складі^[14]. Аргумент, що мав би бити по Україні, насправді б’є по Росії.

Постанова парламенту РФ 1992 року: політика, а не право

Уже на початку 1990-х російський парламент почав висувати територіальні претензії. Як згадує Дрібниця, 1992 року Верховна Рада Росії (ще не Держдума) заявила, що Крим і Севастополь «передані незаконно»^[22]; 1993 року російський парламент окремо проголосив «російський статус» Севастополя.

Ці акти не мають юридичної сили над міжнародно визнаними кордонами — і це підтвердила сама міжнародна спільнота. Після рішення 1993 року з ініціативи України зібралася Рада Безпеки ООН, де представники МЗС Росії дистанціювалися від парламенту, підтримавши позицію президента, а Рада Безпеки ухвалила заяву на підтримку територіальної цілісності України й засудила постанову російського парламенту. Сам Борис Єльцин публічно заявив, що йому «соромно за таке рішення».

Головне ж — Росія неодноразово й на найвищому рівні сама визнала українські кордони, включно з Кримом і Севастополем. Ще на рівні радянських республік Україна й Росія взаємно визнали територіальну цілісність одна одної 1990 року^[8]. Потім — Будапештським меморандумом 5 грудня 1994 року, де РФ зобов’язалася поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України. Потім — Договором про дружбу, співробітництво і партнерство, підписаним 31 травня 1997 року (чинний з 1 квітня 1999-го), стаття 2 якого прямо закріпила взаємне визнання непорушності існуючих кордонів. Держава не може спершу договором визнати кордон сусіда, а тоді посилатися на власну внутрішню постанову, щоб цей кордон заперечити.

Самовизначення: чому «референдум» 2014 року — юридичний нуль

Останній рубіж кремлівського виправдання — нібито Крим 2014 року «реалізував право на самовизначення». Магера, посилаючись на джерела міжнародного права, показує, чому це не працює.

Право на самовизначення справді закріплене у Статуті ООН 1945 року і в Міжнародних пактах про права людини 1966 року (стаття 1 кожного з них), однак чіткого юридичного визначення «нації» не дає жоден міжнародний договір^[19]. Понад те, у колізії між самовизначенням і територіальною цілісністю держави міжнародне право віддає перевагу самовизначенню лише в одному випадку — для колоніальних народів (як у Декларації ООН 1960 року про надання незалежності колоніальним країнам і народам)^[20]. Крим під цей виняток не підпадає.

Звідси висновок: «референдум» у Криму в березні 2014 року був юридичним нулем одразу з трьох причин — там не існувало окремої нації, що могла б реалізувати самовизначення (а Конституція України забороняє відокремлення будь-якої частини території); будь-яке голосування під військовою окупацією неправомірне за визначенням; і не існувало навіть закону про місцеві референдуми, ухвалювати який має право тільки Верховна Рада України^[21]. Детальніше про обставини анексії — у статті «Російсько-українська війна 2014».

До того ж жодного «російського» суб’єкта самовизначення в Криму не було й історично: і Карело-Фінська РСР, і три радянські конституції (1924, 1936, 1977) однаково гарантували вільний вихід зі складу СРСР лише союзним республікам^[18] — Україні в тому числі, Криму як автономії — ні.

Що це значить

Юридичний міф про «незаконну передачу Криму» — це не нейтральна суперечка про радянське діловодство 1954 року. Це фундамент, на якому Кремль вибудував виправдання збройної анексії 2014-го: спершу оголосити кордон «незаконним», потім — «виправити історичну помилку» танками.

Але факти стоять проти цієї конструкції на кожному кроці. Передачу 1954 року оформили за всіма тодішніми процедурами й закріпили на конституційному рівні трьох республік. Севастополь передали разом із Кримом — це визнавало навіть російське МЗС. Постанови російського парламенту 1992–1993 років не мають сили над кордонами, які сама Росія визнала договорами 1994 і 1997 років. А «референдум» 2014-го не створив жодного права — лише задокументував окупацію. Як влучно сформулював співрозмовник, легітимність ширша за саму лише «букву»: вона охоплює і конституційність, і відповідність міжнародному праву^[17] — а за всіма трьома вимірами незаконною була не передача 1954 року, а анексія 2014-го.