Чи легітимна незалежність України 1991 року

Міф: «незалежність 1991 — без правової основи»

Російська пропаганда атакує саму основу української державності з двох боків. Перший — політичний: мовляв, Україна «ніколи не існувала», а 1991 рік — випадковий розпад, який можна «відмотати назад». Другий, на який часто переходять проросійські «легісти» в мережі, — нібито юридичний: Акт проголошення незалежності — «незрозуміло що за документ», не закон і не постанова, тож і незалежність «оформлена неправильно».

Щоб розібрати правову сторону, Vox Veritatis звернувся до двох фахівців із права. Андрій Магера — фахівець із конституційного права, який понад 14 років працював у Центральній виборчій комісії (з 2004 по 2018 рік — заступником її голови). Євген Пономарьов — практикуючий адвокат із Харківщини. Їхній спільний висновок: жоден із «юридичних» закидів не робить незалежність нелегітимною. Як зауважує Пономарьов, ще жодна революція у світі не відбувалася у відповідності до чинної на той момент Конституції — і це не позбавляє її результату сили^[15].

Чому «акт», а не закон чи постанова

Перше, за що чіпляються критики, — сама форма документа. І саме тут, показує Магера, був не недогляд, а точний юридичний розрахунок.

24 серпня 1991 року в парламенті розглядали кілька варіантів. Постанова не підходила: це підзаконний акт, тож проголошення держави мало б нижчу силу, ніж звичайний закон. Звичайний закон теж: над ним стояла б чинна Конституція УРСР. Закон про зміни до Конституції ставив би документ про народження держави лише на один рівень із Конституцією. Вихід, який Магера називає «справді геніальним», запропонував один з авторів проєкту, дисидент Левко Лук’яненко: назвати документ актом^[1].

Логіка така: акт проголошення державності — важливіший навіть за Конституцію. Магера наводить аналогію зі свідоцтвом про народження: паспорт людина міняє щодесять років, а свідоцтво про народження лишається незмінним усе життя. Так само Конституції змінюватимуться, а Акт проголошення незалежності лишиться чинним, «поки існуватиме українська держава»^[2]. Тобто незвичність форми — це не правовий дефект, а свідоме рішення поставити Акт над поточним законодавством.

Цей погляд не маргінальний. Пономарьов посилається на наукову працю правознавця Берченка (2020) про Акт і Декларацію в доктрині конституційного блоку: автор обережний щодо Декларації про суверенітет, але щодо Акта проголошення незалежності визнає, що його прямий зв’язок з Конституцією очевидний — Акт прямо названо в преамбулі Конституції 1996 року^[18]. Тобто документ не «завис у повітрі», а вмонтований у самий фундамент чинного конституційного ладу.

Прецедент, який підтверджує: акт незалежності вище за Конституцію

Що документ про незалежність може стояти вище за Конституцію, — не українська екзотика. Магера наводить прецедент Конституційного Суду Молдови: розглядаючи мовне питання, суд постановив, що положення Декларації про незалежність Молдови превалюють над відповідним положенням Конституції^[3].

Це рішення (від 5 грудня 2013 року) сформулювало принцип просто: Декларація про незалежність — «первинна правова й політична основа» держави, вона має силу конституційного тексту, і в разі розбіжності між нею та Конституцією перевагу має саме Декларація. Іншими словами, ціла європейська конституційна юрисдикція офіційно визнала те, що в українському випадку закладав Лук’яненко: документ-«свідоцтво про народження» держави — найвищий правовий акт, а не сумнівний папірець.

Проголошення чи відновлення? Коректні обидві відповіді

Окремий «гачок» — формулювання. Чому Акт каже «проголошення», а не «відновлення» незалежності, як у країнах Балтії? Чи означає це, що Україна — «нова» держава без історичного коріння?

Магера знімає хибну дилему. Право — не математика: «2+2» тут не завжди має єдину відповідь, у гуманітарних науках можливі кілька варіантів норми. Тому праві й ті, хто говорить про проголошення, і ті, хто про відновлення — суперечності немає^[4]. Пономарьов формулює це ще різкіше: для нього це «одно і те, і те» — і новоутворена держава, і продовження попередньої державності водночас^[17].

Чому ж у Балтії обрали «відновлення»? Бо в них між 1918 і 1940 роками існували суверенні держави, визнані Європою, — тож юридично було що «відновлювати», і саме тому на Балтію в 90-х не дивилися «крізь московські окуляри»^[5]. Литва пішла далі за всіх: на виборах 1990 року перемогли демократичні сили, які прямо задекларували окупацію в складі СРСР і повернулися до Конституції 1938 року^[21]. Україна цим шляхом не пішла — і не випадково.

Сам Лук’яненко, за переказом Пономарьова, спершу написав «Акт відновлення», а потім закреслив і виправив на «проголошення». «Відновлення» він хотів, щоб пов’язати нову Україну з правонаступництвом від УНР і визнати окупацію, як Балтія^[22]. Але цей шлях мав велику юридичну ціну (про неї — нижче), і парламент пішов формулою «проголошення».

Правонаступництво vs континуітет: УНР, УРСР і чому це важливо

Тут — ключове розрізнення, на якому й тримається ціла плутанина. Континуітет (від лат. «безперервність») у міжнародному праві означає, що держава продовжує існувати попри зміну назви, форми правління чи відокремлення частин території^[7]. Класичні приклади Магери: Іран лишився Іраном після революції 1978 року, змінивши лише форму правління; Ефіопія лишилася собою навіть після виходу Еритреї 1993-го^[8].

Чи має Україна континуітет щодо УРСР? Магера вважає, що ні — бо УРСР не була повноцінною державою за всіма ознаками: це був суб’єкт федерації з усіченим суверенітетом, законодавство якого мусило відповідати союзному, а над усім стояла Конституція СРСР. Тому коректний термін — квазідержава^[11]. Україна — її правонаступниця, і це проявилося конкретно: обрана ще за УРСР Верховна Рада 1990 року й місцеві ради працювали до 1994-го, а Конституція 1978 року та низка кодексів УРСР були чинні аж до нового законодавства^[10]. Пономарьов додає, що формально влада 1991 року взагалі не змінилася: лишилася та сама, переважно комуністична, Верховна Рада (яка сама ж і заборонила компартію), без перевиборів — сталося «м’яке перетікання» однієї держави в другу, з інституціями УРСР аж до Конституції 1996 року^[17].

А що ж УНР? Тут наступництво — духовне, а не юридичне. Українська Народна Республіка в екзилі юридично й фактично припинила існування; 1992 року її останній президент Микола Плав’юк передав Леоніду Кравчуку регалії — печатку, прапор, документи. Тож історики бачать сучасну Україну одночасно юридичною правонаступницею Радянської України і моральною, духовною наступницею УНР 1917–1921 років^[16]. (Докладніше про ту першу спробу державності — у статті «Українська революція 1917 року».)

Чому ж не оформили юридичне правонаступництво прямо від УНР, як хотів Лук’яненко? Бо це створило б величезні проблеми. Пономарьов нагадує: законопроєкт 2019 року про правонаступництво від УНР відхилили — у висновку Верховної Ради зазначено, що довести 70-річну окупацію важко (мільйони складали присягу на вірність СРСР), а головне — Україна вже визнала себе продовжувачем УРСР у частині міжнародних угод і співзасновником ООН 1945 року^[23]. Відмовитися від цього спадку означало б поставити під сумнів власне членство в ООН з моменту її заснування.

Україна в ООН з 1945 року: спадок, не штучність

Саме членство в ООН — найсильніший факт проти міфу про «штучне утворення». Українська РСР була співзасновницею Організації Об’єднаних Націй ще 1945 року. Магера нагадує курйозну деталь заснування: з усіх держав-засновниць лише два суб’єкти не були суверенними державами — Білоруська РСР і Українська РСР. Сталін домагався, щоб засновниками стали всі союзні республіки; Рузвельт відповів, що тоді й усі 50 американських штатів стануть співзасновниками, — і апетити Москви «трошечки зменшились»^[9].

Наслідок цього для 1991 року прямий. На офіційному сайті ООН, зауважує Пономарьов, біля України (як і біля Росії) стоїть позначка, що пояснює лише зміну назви держави з УРСР на Україну — без жодного «припинення» й «нового вступу»^[20]. Тобто для світу Україна як суб’єкт міжнародного права існує безперервно з 1945 року — змінилася назва, а не держава. Це прямо спростовує тезу про «штучне утворення 1991 року»: на міжнародній арені 1991-й — не народження з нуля, а зміна вивіски над уже наявним кріслом в ООН.

Юридична «тонкість», на якій грають проросійські коментатори, теж не міняє суті. Закон «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року, наголошує Пономарьов, прямої норми «Україна — правонаступниця УРСР» не містить — він радше регулює правонаступництво щодо зобов’язань колишнього Союзу в окремих частинах^[19]. Але це не дірка, а зворотний бік континуітету: окремо «успадковувати» УРСР не треба було, бо органи держави не перервалися — та сама Верховна Рада просто продовжила роботу під новою назвою. Показово, що дзеркальний крок самої Росії значно слабший: у Конституцію РФ 2020 року внесли формулу про «правопродовжувача СРСР», але — якщо читати уважно — лише в частині міжнародних договорів, зобов’язань, активів і власності, а не території колишніх республік (України, Молдови, Грузії)^[14]. Тобто навіть Москва юридично не наважилася оголосити себе «продовженням» СРСР у повному обсязі — а отже, не має й правових підстав заперечувати кордони сусідів.

Чому світ визнав Україну після референдуму, а не після Акта

Ще один аргумент скептиків: якщо незалежність «справжня», чому держави визнали її не одразу після 24 серпня? Магера пояснює, і відповідь знову не на користь міфу.

Після серпня 1991 року ні у вересні, ні в жовтні визнань не було — перші з’явилися лише в грудні^[12]. Причини дві. По-перше, зовнішньополітична інерція: на Україну дивилися «крізь московські окуляри», як на «якусь Росію, тільки трохи інакше». По-друге — всесоюзний референдум 17 березня 1991 року, де понад 70% мешканців УРСР проголосували за збереження СРСР. Саме тому референдум 1 грудня 1991 року був критично потрібен: він нівелював правові наслідки березневого всесоюзного голосування й став, за словами Магери, «залізобетонною» підставою визнати Україну^[12].

Юридично цей референдум був бездоганний. Закон УРСР про референдум (липень 1991) знав поняття «всеукраїнський та місцевий референдум»; постанова про проголошення незалежності призначила «республіканський» референдум — але це синоніми: Україна є Республікою, тож «всеукраїнський», «республіканський» і «референдум України» — одне й те саме^[6]. Результат відомий: 90,32% «за» при високій явці. Незалежність дала не лише воля парламенту, а й пряме волевиявлення народу — і саме після нього посипалися визнання (Польща й Канада — вже 2 грудня).

Показовий і фінал самого СРСР. Як описує Сергій Плохій у книзі «Остання імперія», навіть Борис Єльцин до останнього сподівався зберегти Союз — і був вражений, коли в Біловезькій пущі Кравчук послався на результат референдуму й заявив, що «не має права відступити»^[24]. Незалежність України поховала СРSР не з чиєїсь забаганки, а на підставі голосу 90% її громадян.

«Громадянство нізвідки»? Ні — трансферт

Дрібніший, але популярний закид: мовляв, громадянство нової держави «взялося нізвідки». Магера називає правовий механізм: трансферт. З моменту проголошення незалежності всі громадяни СРСР, що постійно проживали на території України, стали її громадянами автоматично — без заяв, указів і подань, просто в силу появи нової держави^[13]. Це стандартний інструмент міжнародного права (поряд з оптацією, філіацією й натуралізацією), а не імпровізація. Тож і «незрозумілого» громадянства тут немає.

Що це значить

Кремлівський міф про «нелегітимну» незалежність — не academіc спір про діловодство 1991 року. Це інструмент: спершу оголосити українську державність «помилкою без правової основи», а тоді — «виправити» її силою. Та сама логіка, що й у міфі про «незаконну» передачу Криму, і та сама, що живить війну з 2014 року.

Але факти стоять проти неї на кожному кроці. Форма «акт» — не дефект, а свідоме рішення поставити документ вище за Конституцію, підтверджене навіть прецедентом сусідньої країни. Суперечка «проголошення чи відновлення» — питання інтерпретації, де коректні обидві відповіді, а не діра в легітимності. Україна — визнаний світом правонаступник УРСР і співзасновник ООН з 1945 року, тобто суб’єкт із безперервною міжнародною тяглістю. А головне — незалежність дав не самий лише парламент, а 90% громадян на референдумі 1 грудня 1991 року. Нелегітимним тут є не Акт 1991-го, а спроба заперечити вибір цілого народу.